У своєму виступі Егон Чолакян пов'язує тему нанопластику з ширшою картиною глобальної кризи. Основний акцент він робить на іншому: людство вже втратило час для частини попередніх рішень, а тепер має зосередитися на новому пріоритеті — пошуку способу нейтралізувати мікро- й нанопластик, позбавивши ці частинки здатності накопичувати та утримувати електростатичний заряд.

У своєму зверненні Чолакян починає з тези про те, що можливість підготовки до планової дегазації «Сибірського магматичного плюму» вже втрачена. Далі автор переходить до головної теми виступу — нанопластику, який він описує як загрозу не лише для окремої людини, а й для всієї екосистеми планети.

Саме нанопластик тепер постає тією проблемою, щодо якої ще залишається можливість шукати рішення, хоча готового виходу, за словами автора, наразі не існує.

Нанопластик як системна загроза

Чолакян стверджує, що мікро- й наночастинки пластику постійно потрапляють до організму людини з повітрям, водою та їжею. Ці частинки накопичуються в організмі, не руйнуються й майже не виводяться, а відтак впливають на клітини, мітохондрії, нейрони й навіть ДНК.

Наслідки цього процесу подані як довготривалі й масштабні. Він говорить про ризик поступової втрати когнітивних функцій, порушення репродуктивної здатності та про загрозу для майбутніх поколінь. 

Нанопластик не є інертним

Центральне місце у виступі займає твердження про природу нанопластику. Чолакян заявляє, що довгий час наукове середовище розглядало його як інертний матеріал, однак нові дослідження та лабораторні експерименти показали протилежне. Небезпека нанопластику пов'язана з його здатністю накопичувати електростатичний заряд на поверхні. Саме ця властивість робить частинки активними агентами, які можуть втручатися в клітинні та молекулярні процеси. 

Чи маємо рішення?

Якщо позбавити нанопластик здатності накопичувати й утримувати електростатичний заряд, він стане інертним і перестане бути смертельно небезпечним для людей та екосистем.

Йдеться не про створення нового матеріалу, а про зміну властивостей того нанопластику, який уже присутній у повітрі, воді, ґрунті та живих організмах. Саме тому це завдання він називає надзвичайно складним. 

У виступі Чолакян неодноразово згадує рух «АЛЛАТРА». Він стверджує, що саме пов'язані з ним дослідники раніше за інших вказували на неінертність мікро- і нанопластику та на його здатність накопичувати заряд. 

Автор говорить, що остаточного рішення поки що не знайдено, але первинну причину небезпеки, на його думку, вже встановлено.

Документальний фільм як підсумок багаторічної роботи

Окремо Чолакян рекомендує документальний фільм «Нанопластик. Загроза життю». Фільм створили волонтери «АЛЛАТРА» за підтримки аналітичного центру Глобального дослідницького центру «АЛЛАТРА».

Фільм у виступі описується як підсумок багаторічної дослідницької роботи, де зібрано наукові дані, праці дослідників, свідчення й історії, пов'язані з впливом мікро- та нанопластику. Автор подає його як спробу системно показати масштаб загрози для біосфери й людини.

Нанопластик і кліматична система

Ще один блок виступу стосується клімату. Чолакян заявляє, що мікро- й нанопластик втручається у процеси теплообміну та атмосферної динаміки, посилюючи загальне нагрівання Землі. У тексті також йдеться про зв'язок накопичення таких частинок із закисленням океану, підвищенням його температури, порушенням атмосферних процесів і посиленням штормів та інших природних катаклізмів.

Ця частина промови вбудована у загальну логіку виступу: нанопластик постає не як окрема екологічна проблема, а як чинник, що, за словами автора, впливає одночасно на здоров'я людини, стан біосфери та кліматичну рівновагу.

Чому попередні технології вже не спрацюють

Чолакян згадує атмосферні генератори води, або АГВ. Раніше ця технологія могла допомогти охолодити Світовий океан і водночас зменшити вміст мікро- й нанопластику. Однак цей шанс було втрачено.

Тепер  масове використання АГВ, навпаки, може прискорити перенесення пластикових частинок з океану в атмосферу і зробити ситуацію ще небезпечнішою. У виступі це подано як один із прикладів того, як рішення, не застосоване вчасно, згодом може перетворитися на фактор загострення кризи.

Так само автор трактує і тему дегазації «Сибірського плюму»: ще одна технологія, яка могла б допомогти раніше, але вже втратила практичний сенс через згаяний час.

Заклик до світової наукової спільноти — негайно включитися в роботу над проблемою.