Пєлєвіну приписують фразу «проблема не в том, что Россия страна-бензоколонка, а в том что Путин на ней закурил».

Деякі наслідки цього «необережного поводження з вогнем» ще недостатньо очевидні, але вже починають проглядатися. Зокрема – це стосується того потенційно вибухового потенціалу, який міститься в «многонациональном характере» самої Російської Федерації.

Починаючи з 2014 року росіянам здавалося, що демонстративне залучення тувинців та бурятів в якості штурмовиків «русского міра» на Донбасі – не тільки раціональний (оскільки для пересічного руссо-обивателя вони є унтерменшами, яких не жаль відправляти на убій), але ще й дотепний («троллим хохлов") крок. Але багато кого з тих, кого так "розважає" пекло, влаштоване Росією вже по всій території України у 2022-му, в найближчі роки будуть сміятись на кутні зуби в себе вдома. І кордони вигаданих "ДНР и ЛНР" їх цікавитимуть куди менше, аніж "парад суверенітетів" цілої низки національних республік всередині РФ.

Адже однією з реальних "скрєп", які утримували/продовжують утримувати єдність "тюрми народів", була престижність та очевидна "соціально-ліфтовість" асиміляції. Прискорене і демонстративне "обрусіння" було неодмінною умовою успішної кар'єри (не лише на федеральному, але й на місцевому рівні) – і навпаки (шанс влитись в загальноімперську еліту стимулював до "манкуртизації").

Це не на 100% універсальний механізм. Є показові винятки, головним чином це стосується еліт тих республік, які на початку 1990-х вже були за напівкроку до оголошення незалежності. Або, як Ічкерія, навіть зробили його — хоча останній випадок взагалі є особливим і унікальним у своєму роді.

Тим не менш, левова частка представників малих народів сприймали (-ють) як позитив свою причетність до Росії, готові були пишатися її міццю, "вєлічієм", насолоджуватись тим страхом, що вона викликала в світі і т.д.

Але чи збережеться такий статус-кво в ситуації, коли вважатись "русскім" вже не буде таким "престижним"? Чи навіть навпаки – вигідніше буде відмежуватись від всього того, з чим тепер асоціюється Росія? Це вже інстинктивно відчувають окремі полонені з армії Z, коли кажуть, ніби то є "пом'якшувальною" оставиною: "Я не русский!". Про це саме, судячи з озвучених прізвищ, можуть задумуватися й ті офіцери та солдати, котрі пишуть рапорти з відмовою їхати до України…

Втім, це тема для окремого аналізу. Хоча даний сюжет виглядає куди перспективнішим, аніж продовження загравання з "антипутінскімі" російськими імперцями.

Треба ((больше Россий – хороших и разных) вимагати не просто зміни "інтерфейсу" РФ в її нинішньому вигляді, а наповнення реальним змістом поняття "федералізація". Адже такий формат передбачає достойне місце не лише для нацменшин. Для етнічних росіян також є перспективні та вже окреслені в період 1918-1922 та початку 1990-х варіанти нового самовизначення. З переосмисленням та "відмежуванням" від "гріхів минулого".

Тим більше, що до всього цього їх стимулюватиме сама специфіка "життя під санкціями".

Для прикладу та ілюстрації: можна згадати й творчо розвинути проекти типу "Уральський франк"(«квазі-грошей" – товарно-розрахункових чеків товариства "Уральський ринок"). У 1990-х їх не вдалося запустити в повноцінний обіг (банкноти менших номіналів використовувались для виплат робітникам одного з металургійних заводів, але з штампом "талоны на питание" — ними можна було розраховуватись в їдальні та магазинах підприємства).

Але хто знає, як воно складеться в 2020-х…

Концептуально згадані чеки – прообраз повноцінної валюти незалежної держави. На них зображені історичні діячі та будівлі, пов'язані з Уралом. Наприклад, на банкноті з найменшим номіналом (1 франк) був зображений хан Ібак – останній з правителів ефемерного Тюменського ханства (його ще вважають одним з засновників ханства Сибірського). А "найважчу", 1000-франкову, прикрашав портрет композитора Петра Чайковського та садиби у місті Воткінськ, в якій той народився. І чиє "Лебедине озеро" вже намертво асоціюється з невдалою спробою зберегти попередню імперську іпостась Росії...