Ця стаття була опулікована у серпні 2008 року, коли Кіріл (Гундяєв) ще не був Патріархом Московським, а митрополит Онуфрій (Березовський) — митрополитом Київським. Але «паралелізм» певних процесів 1917-1922 та сучасних — триває. Можна продовжувати знаходити безліч аналогій — як в контексті дій інституцій, так і відтворення «матриці» поведінки окремих осіб.

Більше того, починають «замикатись кола» подвійних подібностей — тобто актуальної ситуації та вже «пройденого» на початку 1990-х. Зокрема, «Нарада» єпископату, духовенства та мирян РПЦ в Україні 27 травня 2022 року була відкрито «приурочена» до 30-ї річниці т.зв. «Харківського собору» 1992 року, на якому Москвою вирішувалася криза, пов'язана з логічним бажанням тодішнього митрополита Київського Філарета (Денисенка) стати предстоятелем самостійної церкви. Це вдалося (нинішній митрополит Київський РПЦвУ Онуфрій (Березовський) був тоді серед найбільш активних опонентів Філарета), хоча й породило серйозну турбулентність. Українські єпархії залишилися в орбіті РПЦ. Розрив вдалося відстрочити, в незалежній державі не з'явилася визнана Помісна церква. 

Проте є менш відома і більш типологічно подібна подія до нещодавньої. Сто років тому, 2-4 вересня 1922 року, в Києві відбулася Нарада (саме так — «Совещание», оскільки Собор радянська влада скликати не дозволила) духовенства та мирян УПЦ в єдності з Московським патріархатом. На ній також вирішувалось питання самостійності. Від Москви тоді прагнули «відділитися» з тієї причини, що владу в РПЦ, на той момент, захопили «обновленці», а Патріарха Тихона (Бєллавіна) від важелів управління усунули та відправили під домашній арешт. Тобто, йшлося про суто «технічне» усамостійнення, щоб «пересидіти» кризовий час.
На відміну від «Наради»-2022 під час «Наради»-1922 термін «автокефалія» активно вживався, причому тими, хто ще за рік до того (напередодні Собору УАПЦ 1921 року) в максимально категоричній формі відкидав таку можливість.
«Составляя автокефальную Украинскую Церковь и имея во главе Священный Собор епископов и Митрополита Михаила, мы стоим за оживление церковной жизни в смысле раскрытия внутреннего богатства нашего православия. Священный Собор епископов укажет канонические пути этого оживления, обновления» — так це формулювалося в рішеннях Наради. Собор єпископів, що відбувся після неї, визначав статус обережніше: «Украинская Церковь отныне стала на путь автокефалии, то есть полной самостоятельности в делах внутреннего управления» та затвердив нову формулу поминання ієрархії на території України «О святейших православных Патриархах, о преосвященном Экзархе всея Украины митрополите Михаиле и о преосвященном епископе нашем (имярек)» (бажаючі можуть порівняти зі змінами в формулі поминання, що запроваджена в РПЦвУ з 28 травня 2022)).
У будь-якому випадку, «раптово» з'ясувалося, що жодної крамоли та єресі в тому, щоб мати керівний центр в Києві — немає. Та й легітимність Київського митрополита має опиратися на тому, що він обраний Всеукраїнським собором, а не на призначенні/затверджені Патріархом (а «де-факто» митрополит Київський Михаїл (Єрмаков) де-юре, на той момент, залишався митрополитом Гродненським і всі його повноваження базувались на тому, що він був екзархом Тихона в Україні).
Цілком допустим визнали тоді й діалог з УАПЦ Василя Липківського (попри те, що там дійсно була проблема з канонічністю архієрейських свячень), відкриття низки нових вікаріатств без узгоджень з Москвою, перехід до реальної собороправності, суттєві поступки щодо українізації богослужіння і т.п. 
Це все не було реалізовано, а зрештою — всі ті рішення скасував сам Тихон, коли вийшов з-під арешту та заприятелював з радянською владою (читати останні слова можна в будь-якій послідовності). Більшість єпископату РПЦ в Україні, звісно, тільки тішилася тому, що сталося саме так і не довелося «осквернитися» реальним, а не удаваним розривом з Москвою ...
Не наполягатиму та тому, що всі паралелі між «Нарадами» 1922 та 2022 років виправдані. Але, як мінімум, в обох випадках, серед їхніх учасників були як ті, хто керувався нещирим цинічним розрахунком «потягнути час», так і ті, хто щиро сподівався, що зроблено важливий крок до врегулювання «українського церковного питання».
 

***

Керівник відділу зовнішніх церковних зв'язків Російської Православної Церкви митрополит Смоленський та Калінінградський Кирил (Гундяєв) на прес-конференції, присвяченій підсумкам візиту до України Патріарха Алексія ІІ, провів виразну історичну паралель між діями української влади, спрямованими на створення Помісної Церкви в Україні та діями більшовиків, які в 1920-х-на початку 1930-х підтримували так званий «обновленський» рух в РПЦ. «Не нужно вмешиваться в церковную жизнь, никакого добра из этого не получится. Мы хорошо это знаем на примере того, что произошло у нас в Советском Союзе. После революции захотели сделать свою карманную Церковь, спровоцировали обновленческий раскол. Люди ногами проголосовали против этого раскола, в открытые раскольнические храмы не ходили, а шли в закрытые и маленькие храмы, где поминали Святейшего Патриарха Тихона, и победили. Несмотря на то, что на стороне раскольников была вся мощь, вся система тогдашнего Советского Союза» – заявив «міністр закордонних справ» Московського Патріархату.

Можна було б посперечатись з шановним владикою щодо того, наскільки доречним є, хай і не пряме, порівняння антицерковної політики більшовиків, «на рахунку» якої – тисячі поруйнованих храмів та сотні тисяч репресованих представників духовенства та мирян (і «обновленців», і «тихонівців», і «автокефалістів»), з ситуацією в державній політиці щодо Православної Церкви в Україні. Та й щодо «кишенькової церкви» все не так однозначно – багато хто вважає, що радянським лідерам таки вдалося її створити. І зовсім не на основі обновленських церковних структур...

Втім, найімовірніше, митрополит, звертаючись до подій майже 90-річної давнини, лише намагався опосередковано проілюструвати свою тезу про те, що бажання церковного усамостійнення є ініціативою політиків, тоді як власне у церковному середовищі подібного прагнення немає чи майже немає. Зокрема, описуючи обговорення питання про статус УПЦ на архиєрейському соборі цієї церкви 23 липня, митрополит Кирил підкреслив: «Все те, кто выступал, за исключением одного архиерея, выступили с горячей поддержкой сохранения единства нашей Церкви, и заявили, что никакого изменения канонического статуса они не допустят».

Керівник ВЗЦЗ РПЦ заявив, що Церква живе за своєю внутрішньою логікою, що кардинально відрізняється від логіки політичного життя. Але чи відмінності настільки разючі, щоб можна було стверджувати – в церковному середовищі відсутня боротьба за владу? Наприклад, що претенденти на патріарший куколь ставляться один до одного з братерською любов'ю і між ними не буває жорсткої конкуренції, з усіма притаманними цьому процесу особливостями? Або, чи дійсно в Україні ми маємо справу з унікальним випадком в історії православного світу – вищі церковні достойники з огидою ставляться до можливості створення автокефальної церкви у незалежній державі?

На цій же прес-конференції митрополит сказав, що в історії Церкви «чего только не было». Дійсно, історія дає неабияку поживу для допитливого розуму й дозволяє вибудовувати різні паралелі та робити припущення щодо подальшого розвитку подій. Наприклад, якщо спробуємо, слідом з Високопреосвященнійшим Кирилом звернутись до подій, що відбувались Російській Православній Церкві дев'ять десятиліть тому та порівняємо їх з подіями початку 1990-х, то виявимо низку цікавих співпадінь.

Події 1917-1922

Події 1990-х

У листопаді 1917 року, коли на Помісному Соборі РПЦ обирали Патріарха,головним претедентом вважався архиєпископ Харківський Антоній (Храповицький) – за нього віддали голоси більшість соборян. Другим за кількістю набраних голосів був архиєпископ Новгородський Арсеній (Стадницький) і третім митрополит Московський Тихон (Бєллавін). У підсумку Патріархом став саме Тихон, оскільки Собор ухвалив рішення про обрання першоєрарха за жеребом з трьох вищезгаданих кандидатів. У червні 1990-го року, після смерті Патріарха Пимена (Ізвєкова), основним кандидатом на патріаршество вважався митрополит Київський Філарет (Денисенко). Його конкурентами були митрополити Ленінградський Алексій (Ридігер) та Ростовський Володимир (Сабодан). Патріархом став Алексій. Філарет поступився за кількістю голосів не лише йому, але й митрополиту Володимиру.
Однією з перших проблем, яку довелося вирішувати новообраному Патріарху Тихону, стала «українська». Йому довелося благословити скликання Всеукраїнського церковного собору та пообіцяти надання Церкві в Україні автономії. В липні1918 року на другій сесії Всеукраїнського собору було затверджено автономний статус УПЦ, на чолі якої став обраний в травні того ж року митрополитом Київським Антоній (Храповицький). Це рішення затвердив у вересні 1918-го і Всеросійський Собор, і Патріарх зі Священним Синодом. Під час першого архипастирського візиту до України Патріарх Алексій стикнувся з дуже «прохолодним» прийомом та акціями протесту, організованими представниками національно-демократичних партій. У жовтні 1990-го року йому довелося дати УПЦ Патріаршу Грамоту, згідно з якою вона визнавалась «самостійною та незалежною в управлінні». Предстоятелем УПЦ став митрополит Філарет (Денисенко).
Митрополит Антоній не встиг повноцінно скористатись з тих можливостей, які випливали з його статусу предстоятеля УПЦ, оскільки в грудні 1918-го був арештований владою Директорії УНР і, після багатомісячних поневірянь, зміг повернутись до Києва лише на короткий період у вересні-жовтні 1919-го. Але багато його рішень свідчать про слушність спостереження, висловленого Гетьманом Павлом Скоропадським – властолюбний владика, ставши самостійним від Москви де-факто навряд чи, за відповідних політичних умов, опирався б усамостійненню де-юре. Митрополит Філарет не вдовольнився правами та перевагами,наданими йому Грамотою 1990-го року і після оголошення незалежності України почав наполегливо вимагати надання УПЦ автокефального статусу. У відповідь Архиєрейський Собор РПЦ 1992 року розглянув «дисциплінарну справу» митрополита, і добився від нього обіцянки добровільного зречення предстоятельства в УПЦ. Після повернення до Києва Філарет відмовився виконувати обіцяне. У відповідь священноначалля РПЦ інспірувало скликання Архиєрейського собору УПЦ в Харкові, на якому митрополита Філарета було усунуто від керівництва цією Церквою.
Храповицький до кінця життя (помер у 1936 році в Сербії) титулувався як митрополит Київський та очолював Синод Російської Православної Церкви за кордоном. Цю церковну структуру ще на так давно офіційні речники РПЦ називали не інакше, як «карловацький розкол». Діяльність самого митрополита і єпископату РПЦЗ керівництво Московського патріархату багато разів і недвозначно різко засуджувало, що, втім, не завадило нещодавньому об'єднанню РПЦ і РПЦЗ без будь-яких «покаянь» з боку останньої. Денисенко продовжив титулуватись митрополитом Київським та здійснив низку кроків на об'єднання з УАПЦ. У 1995 році його було обрано Патріархом УПЦ КП. Священноначалля РПЦ прийняло рішення про позбавлення його сану та чернецтва, а в 1997 році оголосило Філарету анафему.
Попри те, що над Патріархом Філаретом тяжіє анафема, очолювана ним церковна структура зберігає серйозні шанси на «легітимізацію» у світовому Православ'ї.
У травні 1921 року Священний Синод/Собор єпископів усієї України звернувся до Патріарха Тихона з проханням призначити заступника відсутньому на той час митрополиту Антонію. В якості найбажанішого кандидата єпископи назвали митрополита Арсенія (Стадницького). Серед переваг останього архиєреї (переважна більшість з яких були етнічними росіянами) називалий те, що він був за походженням «малоросом», а отже, подібне призначення схвально зустріли б православні українці. Патріарх відмовив у цьому проханні і призначив своїм екзархом митрополита Гродненського Михаїла (Єрмакова) – відверто слабкого єрарха, зовсім некомпетентного в українських справах. Архиєрейський собор, що зібрався у Харкові в травні 1992-гороку, обрав новим предстоятелем УПЦ митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Цілком очевидно, що цей вибір було обумовлено не лише авторитетом та наявністтю великого адміністративного досвіду у Високопреосвященнійшого Володимира, але й його українським походженням та певним «проукраїнськими симпатіями». На початку 1990-х церковні публіцисти з лона РПЦ навіть намагались протиставляти «українофіла» радянського періоду Володимира (зокрема, тиражувалась історія про те, що в період свого ректорства в Московській духовній академії дозволяв студентам-українцям збиратись на земляцькі «вечорниці», де лунали українські колядки), «манкурту» Філарету, який у цей період з виразними труднощами переходив з російської на українську мову.

Не варто шукати надто буквальних паралелей між згаданими церковними достойниками різних епох. Як особистості, Патріархи Тихон та Алексій, митрополити Антоній та Філарет, Арсеній та Володимир дуже відрізняються. Це обумовлюється як рисами характеру, так і обставинами, за яких проходило їхнє архієрейське служіння. Але важко заперечити наявність певної закономірності в процесах, які відбулись 90 років тому та тих, що тривають з початку 1990-х.

І тоді й зараз Патріархи Московські сподівалась, що «українська проблема» — явище тимчасове, яке потрібно «перечекати», не допустивши в період загаострення поступок, які б не можна було б, за сприятливіших умов, «відіграти назад». Так у 1918-му з'явилась «автономія», яка реально не перетворювала УПЦ на автономну Церкву в повному розумінні цього терміну. А в 1990-му – надавався близький до автономного статус, але зі свідомим уникненням вживання цього терміну в патріаршій Грамоті.

І тоді, й зараз київські митрополити, хоча й демонстрували відданість Москві, але намагались також враховувати реальний стан речей і воліли отримати максимальну незалежність і де-факто, і де-юре. І на подібну метаморфозу приречений будь-який очільник УПЦ (МП), чиє служіння проходитеме в незалежній українській державі.

Втім, деякі сюжети ще далекі від завершення. У 1992-му році Патріарх Алексій ІІ здійснив крок, який відмовився зробити у 1921-му Патріарх Тихон – благословив обрання на київську кафедру недавнього конкурента у боротьбі за патріаршество, «промосковського» єпископа українського походження. Як виявилось, це дало певний виграш часу для РПЦ, але не зняло питання української церковної самостійності остаточно. В очах Москви митрополит Володимир, все більше перетворюється на «сепаратиста», щоб там не розповідав митрополит Кирил на прес-конференціях про лояльність священноначалля УПЦ. А «українське питання» все очевидніше стає тим чинником, який визначить, хто стане спадкоємцем Патріарха Алексія...