25 липня 1991 в Москві помер Лазар Каганович (1893-1991). Тоді на цю подію майже не звернули уваги — кілька коротких повідомлень в пресі, закрита церемонія прощання, кремація та поховання на Новодівочому (причому, де-юре — просто «підховання» в могилу дружини, не персоналізований посмертний привілей колишньому «залізному Лазарю»). Зрозуміло, що ніхто з тодішніх лідерів — ні «прорабів перестройки» (що зрозуміло), ані навіть «консерваторів» з КПРС не прийшов на похорони.  Зрештою — Лазарю Мойсейовичу ж так і не повернули партійний квиток, відібраний ще в 1961, а отже — для колишніх однопартійців був привід не віддавати шану сталінському наркому.

На загальному тлі тодішніх подій — в липні останнього року існування СРСР обговорювали зміни у статуті партії, готувалися до підписання нового союзного договору, приймали з візитом Президента США — смерть Кагановича виглядала лише як якесь малоцікаве нагадування про давно «прожитое и изжитое».

«Прочитали» цю подію як виразний «знак і символ» дещо пізніше. Навіть не після провальної спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991, а вже в грудні, коли закінчив своє існування Радянський Союз.

Тоді  були вигадані деталі, які надавали додаткової «містичної аури» тій смерті. Наприклад — про те, що безпосередньо перед агонією Каганович дивився новини по телевізору, в яких розповідали про суперечки між Горбачовим та Єльциним. Був сильно цією інформацією засмучений і помер зі словами: «Это катастрофа».

Так чи так, але відхід останнього з «топових» соратників Йосипа Сталіна, за лічені тижні від старту стрімкого фіналу більшовицької іпостасі Російської імперії, дійсно виглядає як певний «знак».

Щось схоже, ймовірно, станеться й з інтерпретацією символізму смерті останнього Генерального Секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова (1930-2022).

Попри просто разючі відмінності з історією Кагановича, вже зараз можна бачити й очевидні паралелі.

Три десятиліття між кінцем політичним та фізичним, відхід в засвіти в геть не такій країні, яку сам намагався збудувати.

І «незручність» самих похорон для нової генерації кремлівських владців.

Горбачова також «підховують» до дружини на Новодівочому, і по-максимуму роблять похорони «приватними». Що дозволяє зняти питання й про місце поховання, й про необхідність дотримання повного офіційного церемоніалу поховання, передбаченого для колишнього лідера країни. 

А що стосується тлумачення «символізму» того, що Михайло Сергійович помер саме тепер (а не раніше чи пізніше) — то він на сто відсотків залежатиме від того, чи розвиватимуться події в найближчі місяці так само швидко, як це відбувалося у 1991. 

Це поки що не факт. Хоча декорації для нового акту історичної драми вже «виготовлені».

Дорога до Колонного залу будинку Союзів, де відбувалось прощання з Горбачовим проходить біля ресторану «Страна, которой нет» (на його вивіску звертали увагу й під час похорон Жиріновського).

Та й афіші численних топ-театрів, які розташовані в радіусі кількох сотень метрів навколо, дають широкий простір для «ворожіння». Наприклад, МХАТ 3-го вересня відкрив сезон спектаклем «Вальпургієва ніч, або  Кроки Командора», за Венедиктом Єрофєєвим. А у Великому театрі з 20 вересня показуватимуть «Лебедине озеро»...