Одним з загадкових сюжетів часів Івана IV Грозного було «царювання» Симеона Бекбулатовича (вельможа татарського походження, Чингізид). Де-юре, у 1575 – 1576 рр. саме він був російським самодержцем, сидів в Кремлі і керував країною.

А сам Іван Васильович переїхав в район сьогоднішньої московської Петровки і, формально, визнавав над собою владу Бекбулатовича.

У своїх зверненнях до Симеона Грозний дотримувався «уничижительных» формул звернення підданого до правителя: «Государю великому князю Семиону Бекбулатовичю всеа Русии Иванец Васильев с своими детишками, с Ыванцом да с Федорцом, челом бьют».

 На відміну від Путіна, який у 2008–2012 рр. використав прийом з фальшивим «зігрівачем трону» задля дотримання формальностей, обумовлених російською Конституцією, мотивація дій Грозного – не до кінця зрозуміла. Жодна з версій (якщо відкинути банальне «сумасбродство») не має достатнього підтвердження в джерелах – ані бажання упередити змову (серед бояр нібито були прихильники ідеї посадити хана Девлет Герая на російський трон – задля позбавлення від Івана та його опричників), ані спроба уникнути здійснення якогось «пророцтва».

Найлогічнішим (і «найнезручнішим» для російської імперської пихатості) є припущення про те, що Грозний цим актом символічно визнав свою підпорядкованість Орді (залежність від якої, за версію росіян, нібито повністю зникла ще у 1480-му році, проте останні виплати «поминок» (данини) Кримському ханству датовані вже епохою Петра І) та династії Чингізидів.

Аргументом на користь того, що в цій історії йшлося про визнання російською елітою Чингізидів своїми суверенами і страх пролити кров одного з них, є той факт, що ні Іван, ні будь-хто з його наступників не зважились стратити/вбити Бекбулатовича після його потішного царювання.

Для тієї епохи – це один з нечисленних випадків хай і своєрідного, але «політичного довгожительства». Адже, попри те, що ніякої реальної політичної ваги після своєї детронізації Бекбулатович не мав, наступники Івана ІV воліли отримати гарантії того, що він не забажає повернути собі престол.

Борис Годунов, Лжедмитрій І, Василь Шуйський – всі вони доклали зусиль до того, щоб видалити можливого конкурента зі столиці, постригти в ченці, заточити в Соловецькому монастирі. Він пережив всіх їх (помер у 1616 році), а новий самодержець – Михайло Романов навіть дозволив захоронити «царя Симеона» у Москві, в Симоновому монастирі. Могила не збереглася, зараз на місці некрополя монастиря – Палац культури колишнього автозаводу ЗіЛ.

Дмітрій Мєдвєдєв, президентство якого неодноразово порівнювали з правлінням Бекбулатовича, вже успішно відіграв першу частину своєї ролі. Найвірогідніше, що і його подальша доля мало різнитиметься від долі «історичного прототипа».

Що не означає, втім, що він перестав бути «гравцем» в нинішній загадковій підкилимній «боротьбі за спадкоємництво» Владіміру Путіну. Чутки про те, що Мєдвєдєв деградував (перейшов всі межі у зловживанні алкоголем) і «остаточно списаний» як політик, які наполегливо поширюються різними російськими фальш-"інсайдерами", свідчать — він все ще "в грі" (чи, принаймні, цю фігуру беруть до уваги інші гравці, коли розкладають "пасьянси" майбутніх балансів у "постпутинской России").

Так само "двозначно" можуть прочитуватись і останні слова в "найсвіжішій" статті російського екс-президента та екс-прем'єра в "КоммерсантЪ" ("Россия умеет ждать. Мы люди терпеливые"). Вони не лише про російсько-українські взаємини, але й про те, що сам Мєдвєдєв вміє/готовий чекати на свій шанс знову "зайняти трон".

Зрештою, чим він гірший, аніж "спадкоємець російського престолу" від групи костюмованих аніматорів, що називають себе "Российским императорским домом" і виглядають як "пародія на пародію", змальовану в радянському фільмі "Корона Российской империи или снова неуловимые"?:-)