Оскільки зараз діє «табу» на критику влади, я не буду писати ані про іподияконів та гіпервпливових мирян Московського патріархату з промитими і просякнутими українофобією мізками в її коридорах, котрі «душу й тіло» зараз кладуть на те, щоб зберегти структури цієї церкви в Україні. Ні навіть про обер-протодиякона (більше відомого під своїм глумливим «псевдонімом») – діяча, що тягнув і продовжує тягнути сюди «Русскій мір». Але, схоже, вже отримав повну індульгенцію за все попереднє і карт-бланш на майбутнє. Не ширитиму також промовисті картинки, де цитати топ-адміністраторів та радників, з закликами «не розпалювати релігійного конфлікту через наявність в Україні „російської церкви«, оформлені одним прекрасним „мирянським“ рухом, у самовикривальному логотипі якого – мерлон (зубець) московського Кремля.
Проте, сподіваюсь, ще не заборонені в Україні рефлексії з приводу „святейшого патриарха Кирилла (Гундяева)“. Як би вони (такі роздуми) не ображали „релігійні почуття“ вищезгаданих впливових державників.
За дивним збігом обставин, ця особа в куколі не потрапила під жодні санкції, до неї ніхто всерйоз не висловлює ніяких претензій (ну не вважати ж такими жалісливі і сміхотворні чолобитні від підвладного й покірного малорусского духовенства).
Між тим, відповідальність даного персонажа за криваву бійню, яка зараз триває – чи не більша, аніж у російських генералів. Він ідеолог, „політрук“ всього цього пекельного дійства. І якби „агент Михайлов“ вірив у Бога, він би жахнувся всьому, що натворено з його благословення. Натомість, схоже, керівник департаменту православного віросповідання російської держави хвилюється лише за те, щоб йому в Кремлі не висловили претензій за неуспіх „спецоперації“.
З відповідними „оргвисновками“...
Але мене турбує не персональна доля цього морального банкрота, а те що відбувається в Україні. Не знаю як це коментувати, але у більшості священнослужителів т.зв. „УПЦ“ (РПЦ в Україні) не виникає жодного когнітивного дисонансу коли вони спочатку поминають „Кіріла“ (я в курсі, що невелика частина нібито перестала – але це імітація та окозамилювання), а потім — ідуть відспівувати жертв війни, одним з натхненників якої ця істота є... Ще болісніше дивитися на фото, де матері, які втратили синів, підходять під благословення/цілують руки цим владикам і панотцям...
Ні до чого не закликаю (силові протистояння на конфесійному ґрунті зараз дійсно на руку ворогу), нікого не суджу (і добре знаю, як масово і щиро миряни та нижче духовенство „УПЦ“ допомагають українській армії!). Просто намагаюсь осягнути природу цього масового „суміщення несумісного“ та сліпої довіри до своїх „поводирів“ у „простих віруючих“. Та його далекосяжні наслідки для майбутнього :- (
Проте все ж маю питання до єпископату РПЦ в Україні. Найвірогідніше — риторичне...
У 1918 році один з українських публіцистів охарактеризував ваших попередників як „людей з серцем у Тобольську“.
На той період, втім, це навіть важко вважати докором – за буквально кількома виключеннями згадані архієреї були уродженцями „великорусских“ єпархій, слабко пов'язаними з місцевою паствою і вкрай далекими від розуміння її проблем (подеколи — навіть й мови).
У складі нинішньої УПЦ в єдності з Московським патріархатом єпископи-етнічні українці складають виразну більшість. Але виглядає так, що їхні серця – не з стражденною Україною і не з українцями, а з „Великим Отцом и Господином Вашим«…
На фото — графіті в м. Єкатеринбург, навпроти храму Храму-на-Крові (зведений на місці будинку, де був розстріляний російський цар Ніколай ІІ з родиною). Колись то був лише тролінг лицемірства та фальші (коли з зображень патріарха-сибарита фотошопом „витирали“ непристойно дорогий „хронометр“). Зараз, та ще й в „українському контексті“ — все це „читається“ геть інакше...
