Фільм Павла Лунгіна «Царь» (2009) був прохолодно сприйнятий кінокритиками. Історики познаходили в сюжеті купу дрібних невідповідностей подіям XVI-го століття. «Професійні патріоти» та «православные хоругвеносцы» побачили в сюжеті та кінематографічних образах «очєрнітєльство» та «подрив устоєв». Вони навіть пікетували кінотеатри, виступаючи з протестом проти «издевательской карикатуры на первого Русского Царя„, який у фільмі «представлен в виде сумасброда, маньяка, садиста и параноика».

Середньостатистичний росіянин фільм й не намагався зрозуміти і, фактично, проігнорував.

Натомість найсановнішому глядачу – Владіміру Путіну, фільм, схоже, сподобався. Фотографа зйомочної групи, Алєксєя Дружиніна, одразу після роботи над цим фільмом, призначили особистим фотографом російського «вождя» (на той момент формально він був прем'єр-міністром, трон «гріла» лялька-мєдвєдєв).

Зараз не надто вдалий час на глибші «кінознавчі» рефлексії (тим більше – про російське кіно). Чи дискусії про «історичність» тих чи тих образів в цьому (зрештою – достатньо посередньому) кінофільмі. Хоча деякі моменти – виявилися більш разючим, аніж то сприймалося 13 років тому. Адже ми бачимо, наприклад, і розповідь про те, як Захід допомагає царю-маніяку з технологіями смерті та катувань. «Пытошный городок» Івану Лютому («Грозному“) збудував німецький „спеціаліст“ – Генріх фон Штаден, без нього місцеві дикуни-«богоносці» з цим завданням би не справилися.

І «притчу» про те, що обов'язком влади духовної є опір свавіллю та беззаконню влади світської. Історія замордованого за наказом царя митрополита Філіпа (Количева) – один з унікальних випадків спроби такої протидії в російській історії.

Про останнє особливо цікаво згадувати у зв'язку з тим, що один «ліберальний» російський протодиякон тоді припускав, що «Патриарху Кириллу предстоит стать наследником не только трона св. Филиппа, но и его креста». Зараз це виглядає як якась святотатська сатира, бо Кіріл (Гундяєв), абсолютно передбачувано, виявився одним з найвірніших нео-опричників. І, де-факто погодився (промовчавши), коли особисто Путін раптом звернувся до цієї історії, фактично «наказавши» вважати, що оповідь про вбивство Філіпа «проточекістом» Малютою Скуратовим – злонамірена вигадка ("он его не убивал и не проезжал там, а если проезжал, то проехал мимо").

Втім, найважливішим у лунгіновському фільмі є спроба описати "раціо" у діях правителя, що зовні виглядають як формене кривававе безумство. І запропонована сценаристом та режисером художня "реконструкція" можливих мотивів тирана – хай мені вибачають сноби-історики – виглядає переконливіше, аніж більшість умовиводів та припущень в "академічних" дослідженнях.

Правитель "ІІІ-го Риму", Грозний, якому, до речі, не випадково намалювали смішну генеалогію від "Пруса — рідного брата Октавіана Августа", прагнув приблизно того ж, що й більшість римських імператорів – "урівнятись з богами".

Але правив він вже за умов іншої культурної "матриці", тому й свої претензії на такий статус мав "оформляти" інакше (для імператорів Риму достатньо було отримати рішення Сенату). Свою особливу, "надлюдську" місію, московський маніяк вбачав у тому, що він може наблизити час Останнього Суду (герої фільму недаремно постійно цитують Апокаліпсис св. Іоанна Богослова). Йшлося про те, щоб зумисно кривавими вчинками "переповнити чашу довготерпіння Господнього", змусивши Його втрутитися в хід історії людства.

А от до моменту цього втручання – верховним судією залишатиметься цар, дії якого нічим не обмежені і нікому на землі не підзвітні ("может, я как человек — грешник, но как царь-то я праведен").

Але у всього цього, як не дивно, є й позірно "позитивна" програма. Адже, чим раніше пролиється на людство Гнів Господа і відбудеться його Суд, тим швидше почнеться будівництво Царства Божого на землі. І "Новий Єрусалим" мав виникнути не де-небудь – а в Москві. Саме в епоху Івана IV сягають коріння цієї ідеї та перші "архітектурні" спроби її втілення в життя.

Це також тема для окремої розмови (ще раз превентивно прошу заспокоїтись реєстрових інтелектуалів – ніхто не втручається в ваші пісочниці, це лише публіцистика на злобу дня).

Хочу зупинитися лише на одному елементі цього "Граду Божого", який вдалося втілити "в камені" за Івана Лютого. А саме – так званому "Лобному місці", орієнтовно збудованому наприкінці 1540-х років.

Споруда символізує єрусалимську Голгофу.

Спочатку це був "пункт" для проведення релігійних церемоній великоднього циклу. Потім – "постамент" для зачитування царських указів. Але з часом (це вже після Грозного) його функціонал "розширився" – об'єкт виявився зручним майданчиком для страт.

Насправді, безпосередньо там було обезголовлено не так багато злочинців (вірогідно – всього декілька десятків за XVII-XVIII ст.). Проте в масовій свідомості і культурі росіян місце сприймається саме в такій іпостасі (як синонім ешафоту).

 Те, у що вірує "безмолвствующий народ" (цей пушкінський образ є і у фіналі фільму Лунгіна) можна сформулювати як "МЛРБ" ("место лобное рай бысть"). Проте в дуже специфічній інтерпретації. Господа Бога пересічні росіяни бачать там, де стинали голови противникам їхнього "Государя". І радісно кидають на цей "царебожеський" симулякр Голгофи монетки – як символ вічного "повернення" російської історії до її найкривавіших сторінок…

 

Опубліковано на "Релігійно-інформаційна служба України"

***

P. S. Творчість таких російських груп як "Кровосток" чи "Ансамбль Христа Спасителя-Мать Сыра Земля" до війни сприймалась як гротескна гіперболізація, шаржування дійсності. Але зараз стало ясно, що це були "акини", які банально оспівували те, що бачили. Просто без всіх тих маскувальних кокошніків і накладних румян, якими так люблять зловживати "хорошіє русскіє"...