Історія найбільш впізнаваних символів «российского величия» є наочним свідченням вікової залежності Росії від імпорту промислових технологій й спеціалістів. А також багатолітньої компенсації власної відсталості за допомогою цілком розвинутих «технологій» брехні та пропаганди. У сфері бахвальства та видавання бажаного за дійсне ця країна сама могла експортувати «передовий технологічний уклад». 

 

Вперше російське важке озброєння було ввезено до Донецька за 13 років до «русской весны» – задовго до того, як місцеві «шахтеры и трактористы» усвідомили, що вони «отчаялись» та «видобули в шахтах» танки та ракетні установки.

У 2001 році на площі перед Донецькою міськрадою було встановлено «економ-копію» знаменитої «Царь-пушки». Вона на 6 сантиметрів коротша за оригінал і відлита з чавуну, а не з бронзи – це були принципові вимоги дирекції музею-заповідника «Московский Кремль». За офіційною версію даний об'єкт був подарунком місту від уряду російської столиці (зі свого боку Донецьк подарував Москві «Пальму Мерцалова»).

Звісно, на перший погляд ця «вкорочена» гармата – лише кумедний історичний артефакт, що мав потішити самолюбство місцевих еліт та «ненав'язливо» підкреслити їхню проросійську орієнтацію. Навряд чи «донецькі» вловлювали якийсь глибший підтекст в усьому цьому. І вже точно більшість з них «не відчитувала», що власноруч притягнувши цей «іграшковий» об'єкт до свого міста – «записались» на участь у справжній війні.

Адже так звана «Царь-пушка» має дуже специфічний «символічний» бекграунд.

Свою назву вона отримала не стільки з-за розмірів чи гіпотетичних бойових властивостей, скільки з-за того, що її робили за особистим замовленням (перед)останнього правителя з династії Рюриковичів на Московському престолі – сина Івана Грозного, Федора Іоановича. Майстер, який відливав цього монстра – Андрій Чохов – один з перших зброярів-гарматників власне російського походження, більшість його попередників, які служили при дворі (у тому числі й безпосередній вчитель, Каспар (Кашпир) Ганусов)) були іноземцями.

Неможливо з'ясувати, чи вдалося Чохову створити реально «чудо-зброю» (це найбільша за калібром, з усіх, що коли-небудь існували, бомбарда). Адже цар-гармата не має історії бойового використання. Її початковий «функціонал» зводився до того, щоб демонструвати силу і міць московської держави та бути своєрідним «постаментом», з якого зачитувались царські укази. Грубо кажучи вона мала використовуватись для пропаганди та залякування, а не для ведення реальних бойових дій.

Зафіксовано лише один випадок, коли цю бомбарду розвернули та привели в бойову готовність – у 1591 році, коли війська кримського хана Гази-Герая штурмували Москву. До речі, росіяни тоді відбилися не стільки завдяки силі зброї/технологічній перевазі над противником, скільки внаслідок вдалої «дезінформаційної» спецоперації (хану повідомили про наближення неіснуючих загонів з Новгорода).

З часів Смути поч. ХVII ст. «Царь-пушка» просто валялась біля Лобного місця на Красній площі, а забрали її до кремлівського Арсеналу аж за Петра І. Причому вона лише випадково не була переплавлена (така доля спіткала значну частину зібраної тоді архаїчної зброї).

Ще пізніше (у 1815–1817 рр.) було вирішено, що ця нефункціональна бомбарда може бути предметом гордості і слави російської армії. Що цікаво, авторство цієї ідеї належало французькому архітектору Огюсту Монферрану (1786 – 1858), а сама «супер-пушка», разом з іншою великою старовинною гарматою «Єдиноріг» мала стати центральним елементом композиції пам'ятника на честь перемоги над французами в «Великой Отечественной войне 1812 года».

Цей проект не був реалізований, проте до ідеї «музеєфікації» гармати повернулись на початку 1830-х, вже за правління Миколи І.

У 1834 для неї виготовили чавунний лафет та ядра (суто декоративні, вистрілити ними з цієї гармати неможливо). Для надання «історичної достовірності» та солідності лафет пофарбували бронзовою фарбою.

Якийсь час гармата «кочувала» територією Кремля разом з іншою старовинною артилерією. Лише у 1843 році було вирішено, що треба розділити трофейну і власне російську частини колекції. Останню виставили біля фасаду старої будівлі Оружейної палати, тоді як іноземна залишилася біля Арсеналу.

Культ «Цар-Пушки» в царській Росії існував, та був достатньо слабо виражений. Вона була найбільшою/найколоритнішою, але все ж однією з низки історичних гармат. Це змінилося відносно недавно – на початку 1960-х. У зв'язку з будівництвом Кремлівського палацу з'їздів, стару «палату» було знесено, а гармати знову опинилися біля Арсеналу.

Всі, окрім витвору Чохова – його вирішили експонувати окремо, неподалік від «Царь-Колокола». Тоді ж було додано останній «штришок» до «пропагандистського образу». У 1960-х провели дослідження, які, нібито, підтвердили – з артилерійського монстра таки 1 (один) раз стріляли.

Зрозуміло, що під це спробували підвести й ідеологічне підґрунтя. Наприклад, з'явилась версія, що той єдиний постріл був символічним і виразно «антизахідним». Нібито саме з «Цар-гармати» вистрілили від Кремля у бік Польщі. І зарядили її прахом Лжедмитрія І-го: правителя, який намагався започаткувати в Московії модернізацію за європейським взірцем.

І от саме цю історію, зі всіма своєрідними підтекстами, «подарували», разом з «пушкою», Донецьку. Де її встановили у скверику між проспектом Миру і вулицею імені «протоМотороли» – більшовика і одного з лідерів «Донецко-Криворожской Республики» 1918 року Артема (Сергеєва).

Не біда, що вищеописана символічна конструкція заскладна для розуміння пересічного обивателя – головне, що вона, у кінцевому підсумку, спрацьовує. Особливо, якщо підтримувати все це бойовою антизахідною/рускомірною пропагандою. І тоді – тільки питання часу, коли слідом за бутафорською копією старовинної гармати зайдуть цілком функціональні сучасні…

Цікаво, що образ «царь-пушки» дуже своєрідно використовувався в інтернет-виданнях сепаратистів. Зокрема, дуже популярним на їхніх ресурсах було зображення «Газпрому» як сучасної еманації російської «чудо-зброї». Якщо знати деталі історії конкретної гармати – картинка сприймається, як мінімум, неоднозначно. Адже це, швидше, досить злий шарж на російську газову монополію.

Але пропагандисти ОРДЛО з серйозним виразом обличчя подавали його в якості ілюстрацій до матеріалів на тему «Украина/Европа замерзнут без российского газа»…

Історія другого, після «Царь-пушки», впізнаваного символу «российского величия» – «Царь-колокола», є ще більш наочним свідченням вікової залежності Росії від імпорту промислових технологій та спеціалістів. І такої ж багатолітньої компенсації цієї відсталості за допомогою «технологій» брехні та пропаганди.

Кремлівський «мега-дзвін» виготовлявся на замовлення цариці Анни Іоанівни. Мета його відливки була аналогічною до ситуації з «Царь-пушкою» – піар та пропаганда «величі». До речі, на початку ХVIII ст. цього ще не знали, проте сучасні дослідження доводять, що такий гігантський дзвін можна використовувати як зброю, адже більшість хвиль його звучання знаходиться в інфразвуковому спектрі, який здатен викликати страх та паніку у людей.

Російським умільцям цю справу початково довіряти не планували, адже три попередні «Царь-колокола» (один з яких, до речі, відлив ще «батько» «Царь-Пушки» Чохов) прослужили недовго.

Вважалось, що з завданням найкраще впораються французькі механіки та ливарники. Було навіть надіслано спеціальну місію для їхнього найму, з щедрими пропозиціями винагороди. Однак жоден з іноземних майстрів не ризикнув взятися за відлив такого об'єкта в умовах, коли його доведеться здійснювати за допомогою місцевих кадрів і в стислі терміни.

У підсумку, за «неимением выбора», справу довелося доручити російським «колокольным и артиллерийским дел мастерам» – батьку та сину Моторіним.

Судячи з усього, з мегапроектом вони не впоралися, технологій виготовлення не дотрималися – і дзвін вийшов дефектним (з тріщинами). При цьому, звісно, у процесі роботи були кількаразові перекладки неякісно збудованих печей, допущено перевитрату матеріалів, не продумано план підйому з ями тощо.

Назрівав грандіозний скандал. Але справу вдалося «списати» на московську пожежу 1737 року – був складений фантастичний звіт, що пошкодження з'явились внаслідок спроб охолодження об'єкта водою. Перевіряти, що ж таке мало горіти в ливарній ямі (дзвін на той момент ще був не завершений – тривав процес оздоблення), щоб розігріти ледь не до стану розплавлення 202-тонну махину – не стали.

Однак вже на початку ХІХ ст. навіть серед росіян знаходились непатріотичні скептики та зануди, які сумнівались, що «несколько обгорелых бревен способны повредить столь огромный Колокол». Моделювання, здійсненні вже в наш час – також виключають вірогідність відколу 11-ти тонного шматка дзвону внаслідок пожежі чи невдалої спроби «виймання».

Майже століття недороблений бракований дзвін залишався під землею – неодноразові спроби видобути його на поверхню були невдалими. Місцеві технології не дозволяли не тільки якісно відлити, але й банально підняти цього монстра.

Аж поки до справи таки не підключили француза. У 1836 році все той же знаменитий архітектор-француз Огюст Монферран спроектував і проконтролював підйом на поверхню «шедевра русского литейного искусства».

Як і у випадку з «Царь-пушкою», до якої доклали декоративні ядра та лафет, для «Царя-колокола» у 1830-ті роки зробили та вмонтували в постамент фальшивий «язык».

І ось з цього моменту й почався новий етап життя цього артефакта. Якщо промислові технології ніколи не були сильною стороною Росії, то у сфері бахвальства, самозвеличування – вона сама могла експортувати «передовий технологічний уклад». І карколомна історія провалів легко перетворилася на свідчення про «времена, когда на Руси жили и творили удивительные мастера-умельцы, чей талант и золотые руки до сих пор вызывают уважение и восхищение».

Використовуючи улюблений в нинішній Росії вираз, на момент свого створення і Царь-пушка і Царь-колокол були «не имеющими аналогов в мире». «Аналогів» не було насамперед тому, що у всьому іншому світі головний акцент робили на функціональності та практичності, а не лише на бажанні вразити зовнішнім виглядом та гігантськими розмірами. До речі, росіяни до кінця не розуміють, що пропагандистський ефект від використання цих двох «символів сили та потуги» буває дуже неоднозначним. І лише підкреслює «чужорідну своєрідність» їхньої цивілізації для іноземців.

З останніх прикладів цього можна навести враження, яке справила прогулянка по Кремлю на голлівудського режисера Квентіна Тарантіно у серпні 2019. Коли метра запитали про те, чи не хотів би він зняти фільм, умовно, про Царь-пушку, той сказав, що велетенська гармата є «вражаючим видовищем». Проте, на його думку, такий фільм міг би зняти тільки Рідлі Скотт (відомий, серед іншого, своєю епопеєю про інопланетних монстрів «Чужих»)…

«Українська лінія„, 25 травня 2021