- Закінчення. Початок див.: https://site.ua/andriy.starodub/28345/
- https://site.ua/andriy.starodub/28354/
Окрім храмів, споруджених на честь «побед русcкого оружия» чи річниць захоплень тих чи тих територій, наприкінці ХІХ-на поч ХХ-го століття масово будувались також храми, які освячували в «пам'ять о пребывании» в конкретному місті монарха чи були «знаком подяки» за «чудесное избавление от опасности».
Своєрідно (і символічно, і за архітектурними рішеннями) представлена згадана «лінійка» Олександро-Невських храмів у Криму, який в той період став літньою резиденцією царів.
Властиво завоювання півострова було «зафіксовано» побудовою собору Олександра Невського в Сімферополі (закладений у 1823-му, освячений у 1829-му). Він дещо виділяється серед храмів з такою посвятою, оскільки мав класицистичні форми.
- Собор у Сімферополі, зруйнований у 1930-му році. Відбудова закінчена вже після анексії РФ Кримського півострова.
Те саме стосується і однойменного собору у Феодосії. Цей «довгобуд» (закладений ще у 1810-му, але завершений лише у 1873-му; зруйнований в радянський час) слідував швидше традиціями грецького, а не російського церковно-архітектурного стилю. Втім, у цьому випадку важливим був інший символізм: храм збудували на місці зруйнованої турецької мечеті Біюк-Джамі.
Натомість більшість інших «невських» церков, які будувались з 1880-х, мали нарочито «псевдорусский» вигляд. Це стосується і собору в Ялті (закладений у 1891, освячений у 1902), і невеликих «домових» церковок (типу шатрової каплиці в Утьосі (1912)).
- Собор в Ялті
Але найбільша «концентрація» нових храмів Св. Благовірного князя Олександра Невського в останні десятиліття існування імперії була на її «центральноазійському» фронтирі. Переважно це були полкові походні церкви — перетворені на «стаціонарні». Наприклад, у Ташкенті це була церква 1-го Туркестанського стрілецького полку, у Самарканді – 2-го козачого полку Уральського козачого війська, в Ашхабаді – 1-го Таманського полку Кубанського козачого війська.
Архітектурно вони були еклектичні і достатньо примітивні. Більше важив сам факт їхньої побудови (як свідчення, що імперія тут серйозно закріпляється), аніж деталі оздоблення.
Втім, навіть до цих околиць «долітали» відзвуки «естетичних» баталій в європейській частині країни. Наприклад, у Фергані, протягом 1891-1899 років було збудовано величезний (більший, аніж того потребувала кількість православних) Олександро-Невський собор. Було реалізовано проект у псевдовізантійському стилі, який зайняв 2-ге місце на конкурсі проектів храмів на місці вбивства Олександра ІІ (переміг «псевдоруський» варіант «Спаса на Крови»).
- Собор Олександра Невського у Фергані (протягом 1907-1924 це узбецьке місто носило назву «Скоболєв» — на честь генерала Скоболєва). Зруйнований 1936 року, не відбудовувався.
Наймонструозніші «невські» храми, втім, було збудовано не в Середній Азії. (на «східному» напрямку експансії), а в європейській частині імперії Романових.
Йдеться про святилища імені князя Олександра, що, протягом 1890-х-поч.1900-х років, радикально змінили вигляд центрів Варшави та Таллінна.
- Собори в Варшаві (освячений у 1912) та Таллінні (освячений 1900) на дореволюційних поштових листівках.
Історія цих соборів – детально задокументована, а отже ми можемо довідатись про те, який «історично-символічний» підтекст вкладали в ці споруди ініціатори їхньої появи.
По-перше – і цього ніхто не приховував – не йшлося про те, що настільки гігантські храми потрібні для православного (читай – російського) населення. У відозвах про збір коштів на будівництво та промовах при закладенні та/чи освяченні не стверджувалось, що наявних церков не вистачає, а лише що вони «бедные', «приспособленные» (в захоплених костелах чи кірхах), «расположены не в центре».
По-друге, йшлося про те, що без домінуючої споруди в «истинно русском» стиле, Варшава і, особливо, Таллінн, виглядають як «иностранные города». Що також визнавалось прямим викликом і навіть образою «для русского народного духа».
По-третє, озвучувався мотив помсти за «века угнетения Православия». Конкретних фактів такого пригнічення було небагато, але в якості особливо потворних жорстокостей наводилась, наприклад, заборона (за часів Речі Посполитої) «строить в Варшаве русские православные храмы на открытом месте».
По-четверте, поява храму з посвятою князю Олександру Невському мала засвідчувати древні «исторические права» на конкретні території. Це більш розмито формулювалося у випадку Варшави, однак у Таллінні прямо стверджувалось, що Естонія – «исконно-русская» з часів Київської Русі, всі іноземці/іновірці з'явились там як підступні загарбники (“они селились в здешнем крае, уже не спрашивая разрешения русских князей„).
По-п'яте, умовному «Заходу» демонструвалась здатність не лише до «оборони віри», але і до експансії. В цій інтерпретації князь Невський не лише врятував «отечественную православную веру от стремлений западной Европы заменить в России православие латинством„, але й «зажег свечу борьбы» (підхоплену Іваном Грозним та Петром І) за поширення цієї, «єдиноправильної» віри серед інородців та іновірців.
Собор, збудований у самісінькому центрі Варшави, з таким символічним «посилом» і такого агресивно «русского» вигляду, не міг бути збережений у відновленій польській державі. Його демонтували протягом 1924-1928 років.
У цей же період у естонському парламенті обговорювалась ідея вчинити аналогічним чином з російським собором, який виразно псував вигляд Старого міста у Таллінні. Ну або, як мінімум — «відредагувати» його зовнішній вигляд так, як то зробили у сусідній Фінляндії.
Однак ці проекти не дійшли до стадії реалізації у міжвоєнний період. Храм зберігся і слугує кафедральним собором для Естонської православної церкви Московського патріархату. Звідси РПЦ, як і сто двадцять років тому, продовжує волати про пригніченість, утиски та переслідування. При тому, що кафедральний собор Естонської апостольської церкви Константинопольського патріархату тулиться в невеличкій дерев'яній церковці біля Талліннського порту…
***
Вищенаведена історія – не абстрактний сюжет, який може бути цікавий лише «любителям сивої давнини». Кожен може спробувати подивитись на специфіку нинішнього храмового будівництва Московського патріархату, в тому числі (і навіть – у першу чергу) – й в Україні.
Який стиль домінує? Посвяти яким святим? В яких регіонах, як гриби після дощу з'являються клони храмів з «цибулястими» золоченими куполами?
Імперія осатаніло продовжує «мітити» території, котрі вважає «своїми».
Щоб ні в кого не було ілюзій, що слідуватиме за такими символічними «мітками» — раджу звернути увагу на деталі убранства новозбудованого «храма цвета хаки» (Головного собору російської армії) в Москві.
Ні, не на фрески зі Сталіним та Путіним.
А на те, що його головний вівтар оформлений згідно з побажаннями міністра оборони РФ Шойгу. Той розпорядився, «чтобы роспись алтаря ассоциировалась с картиной „Лунная ночь на Днепре“ Архипа Куинджи'…
