Фільм Альбера Серра «Смерть Луї XIV» (2016) і в силу обраної теми, і за художніми рішеннями — «малоподієве» кіно, назва якого повністю відповідає сюжетній лінії (відтворено останні дні життя французького короля Людовіка (Луї) XIV (1638 -1715)).
У «дзеркалі» агонії наймогутнішої людини тогочасної Європи можна побачити, що:
- старий монарх з останніх сил «догравав» свою роль, намагаючись слідувати суворим нормам придворного етикету навіть в обставинах, де не було/майже не було свідків. При цьому очевидно, що йшлося не лише про смерть владця, який правив 72 роки та 110 днів – йшлося про символічний фінал епохи.
- усі хто «крутилися» навколо «Короля-Сонця» насправді намагались, в той чи той спосіб, «крутити» ним: помираючому на підпис підсовували абсолютно макабричні проекти будівництв чи надання привілеїв.
- приписувана Луї XIV фраза «Держава — це Я» — була самообманною ілюзією, адже коліщатка механізмів держуправління продовжили функціонувати навіть тоді, коли їхній формальний повелитель вже не був спроможний навіть імітувати контроль.
Майже «за кадром» фільму залишилась «династична криза», яка призвела до того, що наступний король приходився правнуком попередньому. У 1711 від віспи помер його син Луї «Великий Дофін». У 1712-му – від кору помер його онук, герцог Бургундський та старший правнук – герцог Бретонський. Єдиним спадкоємцем залишався п'ятирічний герцог Анжуйський, який і став Луї XV.
Останній, до речі, все життя був впевнений, що в дитинстві перехворів на віспу і, отже, має до неї імунітет. Однак помер, у 1772, саме від цієї хвороби (згідно іншої версії — йшлося про вітрянку).
Проте найцікавшим нюансом показаної історії є уначонення того факту, що на початок XVIII-го століття різниця між медичною допомогою, яку могли надати біднякові та супер-багатієві — була майже непомітною.
Тут можна було б сказати – «на відміну від сьогодення» – але останні події доводять, що все не так однозначно...
У будь-якому випадку, королівські лікарі, показані у фільмі Серрǻ — це зграйка шарлатанів та невігласів, що за рівнем компетентності мало відрізнялась від сільських цирульників. А ліки та процедури, які вони прописували — у кращому випадку були «плацебо», а в гіршому — просто «добивали» пацієнта.
Звісно, при цьому помираючу королівську особу неспівмірно краще доглядали, аніж яких-небудь клошарів. Але досягнення Еgalitе між «Першим» та «останніми» починалось не після смерті, а ще на «далеких підступах» до цього моменту.
