У 2010-му році, оцінюючи промову Віктора Януковича з нагоди річниці проголошення Незалежності, політолог Тарас Кузьо слушно зауважив, що «промови президентів у День незалежності дають зрозуміти, якою вони бачать Україну». Властиво саме в цих промовах «віддзеркалюється» бачення кожним з Президентів логіки розвитку української історії, її ключових подій та знакових постатей тощо. Очевидно, що ті чи ті акценти, згадки про певні події та історичних персонажів можуть змінюватись, у тому числі – й в залежності від актуальної політичної кон’юнктури. Однак, як правило, вже у своїй першій промові до 24 серпня лідери держави чітко декларують такого роду «візію» минулого України.

Наприклад, промова першого Президента України, Леоніда Кравчука до 1-ї річниці Незалежності, містить максимально широкий огляд історичної минувщини. В ньому є згадки про Київську Русь і монгольську навалу 1240-го року, битву під Берестечком, Переяславську Раду 1654 та Гадяцьку угоду 1659, спалення Батурина у 1708 та Полтавську битву 1709, ліквідацію Запорізької Січі 1775-го року, Валуєвський циркуляр 1863 та Емський указ 1876 року. Згадав Леонід Макарович також і про бій під Крутами та муравйовський погром Києва 1918-го, розстріляне Відродження 1920-х, Голодомор 1933-го, радянські репресії 1937-го, операцію «Вісла» 1947-го. Завершувався «подієвий» ряд промови нагадуванням про Чорнобильську катастрофу 1986 року. Чітко підкреслено послідовну спадкоємність української держави, яка здобула незалежність у 1991-му році, до «могутньої Київської держави Володимира Великого та Ярослава Мудрого, волелюбного Галицько-Волинського князівства, Запорізької Січі, козацької держави ХVII-XVIII століть, Української Народної Республіки».

Важко оцінити наскільки щирою була «переорієнтація» колишнього секретаря з ідеології ЦК КПУ, однак неможливо заперечити те, що Кравчук добре володів фактичним матеріалом (щоправда, «не втримався» - і приховано процитував К. Маркса, згадуючи про Запорізьку Січ як про «першу християнську республіку в Європі»). Певні акценти в промові обумовлювалися також і тією обставиною, що на урочистому зібранні до дня Незалежності у 1992-му році відбулася символічна передача повноважень від Президента УНР в екзилі Миколи Плав'юка. А отже, відповідні «історичні» конструкції в промові Леоніда Кравчука мали бути допасовані й до цієї події.

Трудова біографія Леоніда Кучми, не давала підстав для припущень, що він стане автором цілої книги «історичних рефлексій» на тему «Україна – не Росія». Втім, принципової ревізії підходів до бачення української історії у період правління другого Президента не відбулося. Більш того, тексти промов до річниць Незалежності набули акцентованої пафосності. Зокрема, в доповіді на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці Незалежності України, читаємо наступне: «Послідовно і мужньо крізь віки йшов до цієї славної події український народ. В ім'я волі і свободи він жертвував усім -шматком важко заробленого хліба, родинним спокоєм і своїм життям. В ім'я незалежності єднався і збройно ставав на захист своєї землі від численних поневолювачів. Осягаючи з порога першого ювілею незалежної України цей історичний шлях, ми згадуємо геніальне пророцтво Великого Кобзаря: «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля», звертаємося до видатних державотворців Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика, Михайла Грушевського, усіх борців за Українську державу. Їх подвижницьке життя осяяне одвічною істиною: немає Батьківщини без свободи і свободи без Батьківщини».

Ті ж тези повторено і в промові «Суверенна Україна - закономірний вияв історії», виголошеній Кучмою до 8-ї річниці з Дня Незалежності. До символічного ряду імен додано Тараса Шевченка – як автора «Кобзаря» («цієї духовної Конституції України»), а також підкреслено, що «кладучи свої сили і долі на олтар національного визволення, усі покоління, сини та дочки України переконливо спростовували зловмисну міфотворчість щодо нашого народу як «неісторичного», другосортного, що неспроможний мати власну державу».

Щоправда, промова до Дня Незалежності 2004-го року (остання за президентства Кучми) відмінна від попередніх. У ній приділено більшу увагу радянському періоду української історії та констатується, що, насправді, незалежна Україна є органічно спадкоємною УРСР, а не Українській Народній Республіці 1917-1921 років. Промова називалась «Всім серцем любіть Україну свою» (цитата з Володимира Сосюри – поета, в біографії якого була і служба в війську УНР, і творче «оспівування» радянських реалій). За версією Кучми, варто сказати собі «гірку правду» про те, що поява на політичній карті нової держави не була результатом тривалої боротьби політичної еліти за незалежність, а також, що в своїх нинішніх кордонах Україна оформилася в результаті сталінського повоєнного переділу європейських територій.

В промові скептично оцінені «розмови про глибокі традиції українського державотворення з посиланням на овіяні легендами княжі чи гетьманські часи» (попри те, що такі «розмови» містяться у текстах самого Кучми другої половини 1990-х). «Але навіть зворушливу національну міфологію до конкретного повсякденного діла не прикладеш» - констатував Леонід Данилович.

З нинішньої часової перспективи цей текст виглядає як розмірковування другого Президента щодо того, хто має стати його наступником: чи Віктор Ющенко, відомий своїм романтизованим баченням української історії та «замилуванням» певними її героїчними сторінками, чи таки Віктор Янукович, «міцний господарник», повністю вкорінений в радянську епоху.

Проте логіка новітньої української історії нерідко, замість «або перше-або друге», пропонує варіант «і перше і друге». Третім Президентом став Віктор Ющенко, який, на символічному рівні, продовжив пропагувати бачення/трактування української історії, притаманні періоду президентства Л. Кравчука та першого президентського строку Л. Кучми. Як і у попередників, його промови містили «покликання» до «героїчних здобутків» та неперервної традиції державотворення. Виступаючи на Майдані Незалежності 24 серпня 2005 року, В. Ющенко підкреслив, що здобуття незалежності – було містично обумовленим, оскільки «за плечима у нас, як янголи-охоронці, стоять наші великі предки». Стандартні згадки про Київську Русь (вперше в президентських промовах її прямо було названою «давньою Україною») та козацьку державу ХVII-XVIII століть, були доповнені тезами про історичну «спадкоємність» роботи мислителів та поетів-пророків (згадано Пилипа Орлика та його «Конституцію», Тараса Шевченко, Івана Франка, Михайла Грушевського, Миколу Хвильового та Василя Стуса). Принциповою «новацією» Ющенка, порівняно з попередниками, було те, що згадки про певні сторінки української історії (від Батуринської різанини до Голодомору 1932-33 років) не були суто «ритуальними», а втілювались в реалізацію конкретних просвітницьких проектів та відбудову чи реконструкцію «місць пам’яті». Саме це (а не те, що Віктор Андрійович запропонував якийсь абсолютно новий погляд на українську історію чи запропонував «героїзувати» апріорі неприйнятні для більшості населення України фігури) і було причиною агресивних інформаційних атак на нього.

Показово, що в своїй останній святковій промові (24 серпня 2009) В. Ющенко утримався від розлогих історичних екскурсів, лише гірко констатувавши, що Україна – постколоніальна та постгеноцидна нація, долю якої визначає капітал, «залежний від колишньої імперії і який їй прислуговується, зневажає власну країну і не підтримує ані її, ані її культуру».

Якщо консультанти Ющенка, вірогідно, змушені були обмежувати його в бажанні говорити на історичні теми та згадувати ті чи ті історичні постаті, то спічрайтерам Віктора Януковича – навпаки, початково доводилось докладати зусиль, щоб хоча б «ритуально» вставити в його промови якийсь «історичний» фактаж. Громадянам пропонувалось особливо не «вдивлятися» в суперечливе минуле, а уявляти картинки світлого майбуття. Перша промова (24 серпня 2010) Януковича так і називалась: «Ви побачите нову Україну і будете жити в ній». В ній взагалі обійдена історична тематика, натомість міститься розлогий набір обіцянок щодо євроінтеграції. Проте вже наступного року, в промові з нагоди 20-ліття Незалежності, «євроінтеграційна» тематика була розвинута в тому сенсі, що «наша історія завжди була нерозривно пов’язана із становленням європейської цивілізації». З цієї перспективи Віктор Федорович згадав і про «спадщину державності від Київської, Древньої Русі», з якою «рахувались церкви і монархії Європи», і про козацьку добу, «що залишиться в історії славною сторінкою на шляху до нової державності». Є в промові і цілий абзац про «видатних українських вчених, філософів і просвітників, поетів, письменників» (щоправда – без конкретизації прізвищ), які надихнули на утворення української держави початку ХХ століття. Відзначено негативні і позитивні моменти радянської історії (серед акцентів, зрозуміло – перемога над нацизмом та участь УРСР в заснуванні ООН). Проте найцікавішим є резюме даного історичного екскурсу: «І якщо сьогодні запитати, що ж стало вирішальним в народженні держави України, що зберегло її землі і забезпечило єдність громадян, незалежно від регіону і етнічного походження? Відповідь: визнана усіма ідея незалежності, єдність народу і наявний досвід державництва».

Таким чином, на рівні офіційної риторики Янукович досить швидко «еволюціонував» до стандартів, притаманних періоду другого терміну Кучми. Як не парадоксально, але він намагався в якійсь «завуальованій» формі підтримувати все ту ж тезу «Україна – не Росія». Єдиною (проте – принциповою) відмінністю було те, що реальна політика в гуманітарній сфері/сфері історичної пам’яті, не просто не перетиналася з декларованими постулатами, а, фактично, базувалась на антитезі до них. Що й стало однією з причин Революції зими 2013-2014-го років і наступного безславного фіналу правління четвертого Президента.

Умови, за яких відбулася зміна влади в 2014-му році, не залишали наступному Президенту, Петру Порошенку, особливих варіантів в позиціонуванні щодо бачення української історії. Підкреслення глибоких традицій державотворення, а також виведення на перший план всіх епізодів збройного опору російській експансії (від битви під Оршею у 1520 до бою під Крутами 1918, від Конотопської битви 1659 до діяльності УПА в 1940-х – 1950-х рр.) – були неминучими в умовах конфлікту з РФ. У своїй промові на параді на честь 23-ї річниці Незалежності України Порошенко зробив акцент на тому, що «наші Збройні Сили, Національна гвардія, прикордонна служба, добровольчі батальйони заслужено успадкували військову славу давньоукраїнських князівських дружин і Війська Запорозького, українських січових стрільців і вояків Української Повстанської Армії, армії Української Народної Республіки і українців, які під час Другої світової війни захищали Україну в лавах Червоної Армії». А також критично оцінив пацифістські ілюзії української політичної еліти, яка «двічі за сто років недооцінила важливість зміцнення обороноздатності… нехтування якою обернулося агресією зі Сходу та втратою Україною незалежності».

Цікаво, що епіграфом першої президентської промови Петра Олексійовича була цитата з вірша Павла Тичини 1943 року («Я єсть народ, якого Правди сила, ніким звойована ще не була») – більш відомого з своєї творчості радянської епохи (конкретний вірш «Я утверждаюсь» написаний поетом у кремлівській лікарні). А останньої (24 серпня 2018) – уривок з «Маршу українських націоналістів» 1932 року («Зродились ми великої години, з пожеж війни і полум’я вогнів»), який було покладено в основу маршу нової української армії. А «історичний екскурс» цього виступу стосувався невдалих спроб протистояти Росії – від епохи гетьманів Виговського та Мазепи до періоду УНР – в контексті застереження від повторення цього трагічного досвіду втрати власної державності.

Оцінити наскільки Порошенку вдалося заперечити тезу Кучми про те, що «навіть зворушливу національну міфологію до діла не пришиєш» можна буде з більш віддаленої історичної перспективи. Однак вже зараз очевидно, що шостий Президент, який дуже переконливо переміг на виборах 2019-го року, не поділяє не лише радикальну візію попередника, але й пропонує українському суспільству якийсь кардинально новий варіант погляду на минуле.

Принаймні, його промова з нагоди 28-ї річниці Незалежності виглядає не просто як спроба «обійти» усі гострі кути в історичній сфері, але й концептуально підкреслити/виопуклити ті епізоди, де Україна були не «проти», а, в той чи той спосіб, «разом» з Росією. Найвиразніше про це свідчить відбір згаданих у промові подій та історичних постатей. «Найстаршим» історичним персонажем, до якого апелює Володимир Зеленський, є «першодрукар» Іван Федоров (1510 – 1583). Котрий прибув з Москви (підтекстно підкреслено, що саме звідти ми отримали цей цивілізаційний винахід – книгодрукування). Наступним згадуються Гетьман Богдан Хмельницький та Кошовий отаман Іван Сірко – але в якомусь дивному контексті (міфічній участі в штурмі Дюнкерку в 1648 року). Попри те, що саме на цю фактичну помилку звернули найбільшу увагу коментатори, логічніше проаналізувати той факт, що «парна» згадка Хмельницького та Сірка – це також спроба відзначити тих персонажів української історії, які «неконфліктно» (ба навіть – цілком позитивно!) сприймаються Росією (на відміну, скажімо, від Виговського чи Мазепи). Так само неконфліктними є згадки про Хрещення Русі (але без згадок про спадщину Києво-Руської держави) та заснування Києво-Могилянської Академії (яка отримала статус Академії саме від російського царя).

Не так важливо, чи надихались спічрайтери Президента мультфільмом «Як козаки мушкетерам допомагали» чи дізнались, наприклад, про існування Дюнкерку завдяки однойменному фільму К. Нолана – і тому вирішили зробити з цього топоніму «фішечку». Важливо, що вони сміливо «перескочили» від XVII-го століття (похапцем і недоладно згадавши Конституцію Пилипа Орлика 1710) одразу до участі України (в підтексті - разом, звісно, з Росією і Білоруссю) в заснуванні ООН та ролі Сергія Корольова в підкорені космосу людством. Корольов – символічно замикає коло, розпочате Федоровим (спочатку росіянин приносить сюди книгодрукування, а потім уродженець України – допомагає росіянам запускати ракети в космос).

У цій версії історії неможливо сказати ні про Івана Мазепу, ні про будь-кого з періоду 1917-1921, ні про УПА - бо це інший дискурс, історія збройного Опору імперії. Проблеми у авторів промови виникли навіть з умовною «історією культури» та епізодами ненасильницького спротиву. Єдиний згаданий у промові поет - Василь Стус - поданий виключно у контексті радянського дисидентського руху. Хоча в цій частині, та ще й перераховуючи, через кому, Миколу Руденка, Петра Григоренко, В’ячеслава Чорновола, Левко Лук’яненка, автору (-ам) довелось обережно констатувати, що діяльність цих осіб також була боротьбою за Незалежність. До речі, поява в цьому переліку Стуса, цілком можливо є кон’юнктурною реакцією на те, що дане прізвище зараз «на слуху» (фільм, судові позови В. Медведчука тощо).

Своєрідно розкрито і історію 28-ми років незалежності: шостий Президент нагадує українцям про їхні переживання з приводу серіалів типу «Багаті також плачуть», емоції щодо спортивних перемог українських спортсменів чи зірок шоу-бізнесу на «Євробаченні», очікування Кінця світу в 2000-му тощо. Як і у випадку з «запахом шаурми біля київського метро», в тексті мимоволі «просвічується» певний неукраїнський досвід. Наприклад, велетенські черги при відкритті «Макдональдсу» - це піздньорадянський/російський феномен, тоді як в Україні відкриття цієї мережі не викликало аж такого ажіотажу. Дуже нав’язливо нагадується про «травму 90-х» (ще один російський штамп), підтекстно підкреслюється, що незалежність призвела до зубожіння («купони, кравчучки»). Можна також лише припускати мотиви, з яких до переліку «топових» подій 1991 – 2019 років занесено історію з захопленням сомалійськими піратами судна «Фаїна».

Таким чином, як мінімум, в промові В. Зеленського з нагоди 28-ї річниці з Дня проголошення Незалежності України ми бачимо практичну реалізацію формули «нужно просто перестать стрелять». У даному випадку – просто не згадувати жодних історичних подій чи персонажів, які могли б викликати роздратування у північно-східного сусіда. Понад то – на перший план має бути виведено все, що нас «ріднить» з Росією.

Такий підхід є абсолютною новацією. Кравчук та Кучма підкреслювали, в різний спосіб, тезу «Україна – не Росія», Ющенко та Порошенко – «Україна приречена на протистояння з Росією». І навіть Янукович намагався апелювати до «європейського коріння» чи «європейського майбутнього» України (певною мірою це також завуальовано можна трактувати як протиставлення Росії).

«Формула української історії» від Зеленського, звісно, може бути позитивно сприйнята аудиторією серіалів «Свати» та «Сватики». Однак в невіртуальному світі життєздатність такого «сценарного ходу», з підкресленням «вікового братерства попри тимчасові непорозуміння» – більш ніж сумнівна.

andriy.starodub
Andriy Starodub

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації