Перша подорож на Кріт
Коханій дружині присвячую цей твір
Мені 31 рік
жовтень 1993-березень 1994 року
Це сталося далекого 1993 року. Коли Радянський Союз вже розвалився, а незалежна Україна тільки вставала на ноги. Я — молодий спеціаліст, молодий батько і взагалі молодий і оптимістичний хлопець, шукав різні способи заробити гроші для сім'ї .
Новим напрямком для сміливих стала Греція. Не пам'ятаю звідки прийшла інформація , але якось мені з товаришем Віктором, дали телефон жіночки з Чернівців, яка влаштовує на роботу у Грецію. Ми вирушили у Чернівці. Приватна квартира у центрі Чернівців. Повненька жіночка років 45-ти, в окулярах, дуже схожа на звільненого інженера якогось державного підприємства, по діловому, впевнено нам обіцяє: візу, транспорт і роботу в Греції . Всього за ... доларів. Під час нашої розмови до неї навіть зайшов якийсь хлопчина, що недавно повернувся з Греції , і майже впевнено підтвердив, що Греція — це супер. Там можна заробляти 200-300 доларів в місяць. У ті часи, ми жили доларів на 20- ть в місяць. Тому ,не довго думаючи ,ми вдарили по руках і пішли позичати гроші на цю поїздку . Точніше позичав я, у Віктора вони в такій кількості були...
Наступного приїзду у Чернівці ми передали їй паспорта , гроші на візу, та її послуги. Вона урочисто вручила нам декілька листків грецького словника і декілька адрес з іменами господарів де нас чекає робота в Греції. Ми подякували їй і поїхали у Львів чекати візу і вчити мову…
Отримання візи затягнулося до осені,а животик вагітної Оленки ставав все круглішим… Напруження росло зі всіх сторін. Нарешті, в кінці жовтня ми отримали візи і останній інструктаж від ставшої «чомусь» непривітною – жіночки з Чернівців. Ми мали добратися в Афіни автобусом з Одеси і там на свій розсуд шукати роботу по отриманих нами адресах,або покластися на проживаючого в Афінах посередника, який звичайно за гроші,поселить нас у себе і підшукає нам роботу… Віза туристична, на два тижні,потім ти стаєш нелегалом ,а далі як повезе…
Відступати пізно,навіть якщо сезон збору маслин вже закінчився. Оленка зі сльозами ,неохоче збирає мені речі і продукти в далеку дорогу. Я залишаю вагітну дружину з маленькою Софійкою. Це звичайно зле. Але гроші для сім'ї маю заробляти-Я. Залишаю Оленці на проживання якісь смішні гроші і ще смішніші беру собі в дорогу . Мої батьки та батьки Оленки думаю підстрахують..Ще раз подивився по карті наш маршрут-далеченько. Тому жену від себе всі страхи і вдаю героя… Сів за швейну машинку і пошив собі гаманець на пояс, для паспорта і грошей. Як нам пояснили — ці речі повинні бути завжди з тобою. Тому,що депортувати можуть кожної хвилини,а без паспорта і грошей депортація дуже неприємна. Завів собі маленький блокнотик із словником і адресами греків-господарів.
Блокнотик зберігся до наших днів
Приміряв до пошитого гаманця. Якраз. Тепер він постійно буде зі мною. Якщо зароблю багато грошей, то тримати їх в одному гаманці буде небезпечно. Шию таємну кишеню на внутрішній стороні джинсів.
Як добре,що тато навчив мене користуватися швейною машинкою і таємниця таємної кишеньки залишиться тільки моєю таємницею.
Оленка ображена на мене,що залишаю її в такому стані саму — сумно проводжає до порогу. Буду дзвонити і писати-кажу я,хоча сам знаю,що дзвонити можна в кращому випадку до моїх батьків , адже телефону у нашій квартирі ще немає, а писати…. Писати попробую.
Поїзд Львів-Одеса. Зранку ми на місці. Знайшли офіс і придбали квитки на автобус до Афін. Квитки на завтра. Треба десь ночувати. Я знаю,що в Одесі живе моя двоюрідна сестра Галя. Напрошуюсь з товаришем у гості. Взяли курочку і пляшечку-прийшли. Ми давно не бачились. Є що розповідати. Розповів. Про автобус теж. Галя переглянулася з чоловіком. Ночувати нас таки пустили. Дякую –Галя. Львів – Агіос -Ніколаос-3000 км
Автобус
Наступного ранку ми на місці звідки нас має забрати автобус. Людей не багато. Під'їхав великий, туристичний автобус вже з пасажирами і ми повністю заповнили салон. Як вияснилося в дорозі,цей туристичний автобус віз зовсім не туристів. Більшість пасажирів були емігранти-вірмени,які по «білих» паспортах ,сім'ями виїжджали у Грецію. Вони називали себе — понтійцями. З одним таким вірменином мені пощастило познайомитись . Саме дякуючи йому ми й попали аж на Кріт. Але тепер по порядку.
Великий ,шумний автобус. В салоні сім'ї з дітьми різного віку. Більшість сімей знайомі між собою,тому в автобусі постійний броунівський рух і галас. Пробуємо в когось зібрати інформацію про маршрут, кордон і взагалі про Грецію. Як виявилося ,наш маршрут прокладений найкоротшою,але дуже небезпечною дорогою. Ми пересікали Молдову у Придністров'ї. І хоча ,так званий конфлікт,із створенням незалежної республіки офіційно завершився,насправді по дорозі, стояли численні пости озброєних автоматами людей. Кожного разу наш водій розраховувався з ними блоками сигарет, а на виїзді з кордоном Румунії нам навіть прийшлось скинутись по10 доларів. І як потім вияснилось,нам ще повезло,тому що сусідній туристичний автобус навіть обстріляли. Слава Богу ніхто не постраждав,автоматна черга пройшла по верхній частині заднього скла …На одній з численних зупинок я розговорився з молодим вірменином. Звали його – Дімітрій ,або просто Діма. Так ось. Слово за слово, чарочка за чарочкою і до грецького кордону ми приїхали друзями. Діма вникнув в нашу ситуацію. Знаючи, що нас чекає,бо вже багатьох своїх родичів перевіз і влаштував там,дав нам багато цінних порад. А головне-записку. До свого хорошого товариша,який правда живе аж на Кріті. Зате шансів знайти роботу там — набагато більше, ніж тут на материку. Тим більше ,самому Дімі,зараз треба якось влаштовувати близьких родичів з цього автобуса… Я записав у свій блокнотик нову адресу на Кріті,яка була дуже проста-місто Агійос-Ніколаус,ресторан Тріанда-Філо,Карен. На словах привіт від Діми, з яким я ніби то разом вчився і товаришував. Крім того Діма дав номер свого телефону у Салоніках, куди він з родичами і прямував. Якось так.
Звичайно він ще ,як міг пояснив нам,як в Афінах добратися в порт,знайти відповідний паром і купити найдешевші квитки на Кріт. Я записав в блокнот нові слова і цілі речення,які мали мені допомогти у спілкуванні з греками. Найважливіше з них я пам'ятаю і сьогодні-це «ФТІНА»- дешевий квиток. Дивно,що саме тут, я помітив за собою один нюанс. В розмові з Дімою у мене з'явився такий самий, як у нього, російсько-вірменський акцент. Це вже потім я прочитав у підручнику для юного розвідника, що у такий спосіб ти викликаєш додаткову симпатію і довіру співрозмовника. Тоді я це робив чисто інтуїтивно. Як виявилось цей акцент мені ще потім пригодився.. Зрештою я ще не втрачаю надію,що афінський посередник на місці знайде нам роботу. Адже не хотілося б ризикувати на останні гроші,щоб ще далі віддалитися від рідної землі…
Нарешті грецький кордон. Ми з Віктором вдаємо з себе туристів. В нас з ним по дві невеликі торби. До нас питань немає. А от нашим емігрантам довго треба було переконувати греків, що кількість головок голландського сиру, яку вони везуть,відповідає кількості пасажирів автобусу… А коли на вулицю шумно вийшли жінки з дітьми-греки здалися. Ура! МИ в Греції!
Під вечір автобус приїхав в Салоніки. Перше велике місто по дорозі в Афіни. На автостанції з автобусу попросили вийти всіх. Діма нам пояснив,що далі в Афіни нас повезе інший,як виявилося рейсовий автобус. Доплачувати не треба. Ми попрощалися з ним,ще раз подякувавши йому за підтримку українців у Греції. Хай живе україно-вірменська дружба! Справді. Дивна-дружня нація ці вірмени. Я в цьому переконався вже не перший раз.
Десь через годину справді під'їхав автобус з табличкою Салоніки-Афіни. Водій справжній грек. Ми привіталися згідно словника — КАЛІСПЕРА і показали наші квитки. Він запросив нас в салон. Уф. Ще один етап. В автобусі одні греки. Назад дороги немає….
Афіни-Пірей
В Афіни ми приїхали під ранок. Автобус тільки попав у місто і зразу ж в'їхав у велике подвір'я між будинками-це автостанція на околиці Афін. Для нас це кінець маршруту Львів-Афіни і початок грецьких пригод.
Ми вийшли з автобусу. Невелику площу наглухо оточують будинки. Перші поверхи кафе,магазинчики,кіоски. На лавочках сидять греки в очікуванні своїх автобусів. Ми теж присіли. Кафе і магазини ще закриті. В нас є номер телефону посередника з Афін. Залишилось знайти телефон і поміняти долари на драхми. Самий балакучий з нас-я. Беру блокнот і йду по колу.
В одному з кіосків вдалося поміняти 10 доларів на драхми. Телефон є в кафе яке скоро відкриється.
Ми з Віктором напружено чекаємо. Нарешті одне кафе відкрилося. Я привітався і показую власнику номер телефону і гроші. Він протягує мені телефон. Набираю номер і хвилююся в очікуванні. Чи номер справжній побачу це тільки зараз .Є. Так він про нас знає,готовий поселити у себе,якщо у нас є гроші,і готовий з часом знайти нам роботу. З часом ,тому,що у нього ще не влаштовані хлопці з попереднього заїзду… Він обіцяє прислати за нами машину і просить передати трубку власнику кафе,щоб уточнити де ми є. Власник з ним поспілкувався і взявши з мене гроші за дзвінок, сказав-«перімено". У словнику таке слово було,тому я зрозумів,що треба почекати. І ми стали чекати. Чекали ми довго. Години дві. Звичайно той факт,що ще попередні хлопці не влаштовані,викликав неприємний холодок. Адже коли в тебе закінчаться гроші на проживання і зворотню дорогу…. Тьфу -тьфу. Чекаємо. Терпіння закінчилось. Я знову йду дзвонити. Власник кафе привітно кивнув і співчуваючи подав телефон. Набираю номер. На тому кінці мені пояснюють,що їх машина зламалася, а нам треба взяти таксі і приїхати за певною адресою… Я дякую і кладу слухавку. Не подобається мені це все! Розумію — нас розводять, як котят. Підходжу до Віктора і пропоную ризикувати. У цій ситуації я більше довіряю Дімі і його порадам,ніж цьому афінському сутенеру. Ну що ж. На Кріт — так на Кріт. Де наша не пропадала. Хоч буде ,що згадати.
З допомогою язика і словника ми якось добралися у порт Піреї. Точніше Піреї це місто в якому найбільший європейський порт.
Ми вийшли на набережну. Перед нами море,кораблі… Десь далеко за нами залишилась Україна. Треба шукати корабель на Кріт, але попередньо треба поміняти побільше грошей,адже наші долари тут нікому не потрібні… Як виявилось обмінників тут немає. Зате є банки, де ти офіційно можеш їх обміняти. Залишив Віктора з торбами,а сам пішов на пошуки…. Як виявилося язик може довести не тільки до Києва, а й до Криту. Знайшов на території порту будку з квитками,сказав чарівне слово "фтіна", і отримав два найдешевші квитки на Кріт. Наш пароплав, а точніше – паром, відправлявся у вечері, тому вільний час ми провели вивчаючи порт і найближчі вулички Піреї. Незвичні вітрини і товари манили нас, але стійкі львівські хлопці не піддавалися. Закупимось на зворотній дорозі. Мабуть.
Вечір. Наш паром починає приймати пасажирів. Дехто з них навіть заїжджає туди на власній машині. Ми з торбами,чемно у пішій черзі. На вході перевіряють не тільки квитки, а й паспорти. Наша віза ще "свіжа" і відкрита на цілих два тижні. Тільки б пустили. Офіцер дивиться на наші документи і на нас. Ми, як можемо, безтурботно посміхаємось. Він кидає якусь репліку старшому офіцеру на верхньому мостику. Той дивиться на нас, на порт, на чергу за нами і киває головою… Уф . Пройшли. Ми шукаємо наші дешеві місця. Це виявляється місця за пластиковими столиками непрацюючого вночі ресторану. Бувало і гірше. Ніч в ресторані, навіть зі своїми продуктами — це зовсім непогано. Публіка навколо нас досить різна. Але є щось подібне на циганський табір. Хтось влаштовується на підлозі,хтось під столиком, хтось на двох стільцях. Ми перевіряємо чи надійно сховані документи і гроші. Кладемо голови на стіл і пробуємо заснути. Прибуваємо під ранок. Треба виспатись. Наш паром напружено вібруючи відчалює ,а потім на диво тихенько і без похитування везе нас у ніч. Точніше на Кріт . Добраніч.
Кріт-Іракліон
Кріт зустрів нас теплим, сонячним ранком. Пасажири розсипались горошком по всьому пірсу і ми трошки розгубились. Інтуїтивно йдемо за більшістю , як виявилось в сторону автостанції. . Ми прибули в столицю Криту місто Іракліон і тепер самостійно маємо якось добратися в Агіос-Ніколаус (Святий Миколай). По дорозі підмічаю хлопчину,який чимось подібний до нас. Так і є. Українець. Не перший раз на Криті і зараз прямує в своє містечко де його чекає господар. Для нас, з його слів, там роботи немає, але де купити квитки на автобус в Агіос — підкаже. І на цьому – дякуємо. Різниця між вірменином і українцем-відчутна. Склалося враження,що він знайшов тут тепле місце і ділитися ним з нами — не збирається. Вже з квитками сідаємо в автобус, який везе нас у невідомість. Точніше в Агіос. Ми не знаємо скільки часу займе дорога, тому на зупинках,періодично, запитуємо сусідів, чи це не Агіос. Привітні греки дають зрозуміти,що це місто ми не пропустимо. Тепер ,вже спокійніше, роздивляємось довкола. Дорога іде по узбережжю. Вузька,але без ям. Зліва ми періодично бачимо синє море,а з права білі будиночки, якусь зелень, і що найбільше кидається в очі-це колір землі. Я звичайно ще не був на Марсі, але і тут, на Криті, теж червоний відтінок землі і каміння.
Нарешті сусіди – греки дали нам зрозуміти, що ми в'їхали в Агіос. Автобус трошки попетляв вузенькими вуличками, і заїхав на маленьку автостанцію. З цього ми зробили висновок, що містечко теж маленьке. Була 9.00 година ранку 1 листопада 1993 року.
Німа
Якщо вам хтось скаже ,що в Греції є – Все! Не вірте! Про цей факт її попередив чоловік, який вже майже рік працює на Криті. Він чітко вказав чого тут немає. Тому дочекавшись його дзвінка, вона відразу попередила його маму. На день від'їзду вона отримала від неї прередачу для сина на Кріт. Дві трьохлітрові банки. В одній закручене просолене сало, у другій-вареники з кислою капустою і шкварками. Греки нічого не підозрювали. Його інструктаж був простий. Мовчати і вдавати німу. Мовчки добратись в Агіос –Ніколаус. Вона так і зробила. Він обіцяв зустрічати її щодня, на автобусній станції — рівно о девятій.
Агіос-Ніколаос
Пасажири автобуса розійшлись . На лавочці автостанції залишились ми з Віктором і ще одна молода особа, яка вдавала з себе німу. Незабаром за нею приїхав ще один німий українець,мабуть її чоловік, і щось тихенько пробурмотів їй на вухо. Вони зібрали її речі і пішли у невідомому нам напрямку. Конспірація, чи така наша нація-питаю я себе….
Ну добре. Ми на місці. Тепер саме просте. Знайти ресторан Тріанда-Філо, там наш друг — Карен, а там і робота не за горами… Як завжди, Віктор з торбами залишається, а я з блокнотиком йду.
Автостанція майже біля самого моря. Ось і міський пляж. Пустий. Де туристи? На набережній я побачив тільки одну закохану парочку туристів, які затримались тут ще на декілька днів. Сезон саме закінчився. Більшість готелів, як виявилось,вже порожні і їх власники-греки перейшли в режим –«сон". У море ,крім нас з Віктором, теж вже ніхто не окунавсь … Хоча погода і вода ще цілком приємні. Місцеве ТАХІ- це лише Мерседеси! Оце рівень-думаю я і починаю мріяти… А ще,кажуть, тут немає крадіжок,бо ми на острові, а вивезти вкрадене-нереально…
Так от. Задаю грекам просте питання. Де тут — Тріанда-Філо? І не всі знають. Нарешті,і в центрі міста, недалеко від автостанції, зрештою тут все , як виявилось недалеко, я знайшов цей ресторан. Скоріше кафе. Розміщене на другому поверсі одного з будиночків. Вивіска говорила, що відкриється цей ресторан о 17.00. Чекати Карена до 17.00 на лавочці,якось неправильно. Я блукаю вуличками Агіоса і періодично питаюсь навколо, як знайти Карена? Греки цмокають язиками,розводять руками і кажуть-ОЙ.
Аж тут, вуличкою , в мою сторону,бачу йде мужчина, який більше подібний на вірменина,ніж на грека. Переходжу на російсько-вірменський акцент. Бінго! Наш! Ну , якщо так можна сказати… Він теж здивовано дивиться на мене, на мій акцент,але мені все таки вдається переконати його, що я- друг… Він знає де живе Карен і веде мене туди. Багатоквартирний будиночок на набережній в стороні від центру. Останній – четвертий поверх. Вже по десятій. Ми довго дзвонимо в двері. Нарешті сонна жінка їх відкриває. Вони розмовляють вірменською. Вона здивовано дивиться на мене. Нарешті з кімнати виходить роздягнутий ,сонний Карен, який вчора допізна працював у своєму ресторані… Я вітаюсь з акцентом і протягую йому записку. Кімнату заповнюють люди, які живуть у цій квартирі. Тут вся рідня. Їх багато. Бачу — ми тут не заночуємо. Карен,прочитавши записку,вже привітно,ще раз здоровається і пропонує каву,або чай… Хай живе україно-вірменська дружба!
Ви розумієте. Чужа людина веде мене через все місто до іншої, тому,що я друг цієї людини… І ось друг мого "друга" Діми — допомагає мені десь на Кріті, тому, що той попросив… Ні. В нас звичайно є теж такі українці.. Але скоріше ,як виняток.
Карен ще раз уточнив, а я підтвердив,що крім нього в мене тут більше нікого немає,і я не маю де жити,не знаю грецьку мову і мені дуже потрібна робота. Адже у Львові мене чекає вагітна дружина з дитиною, і грошей у мене з собою,якраз до першої зарплати…
Карен з розумінням подививсь на мене і на свою рідню, яка живе тут на його зарплату…
Ми виходимо на вулицю. Карен, ніби вибачаючись,каже, що у нього на жаль, для нас місця немає. Блін. Там і для нього скоро місця не буде… Тому він поселить нас у недорогому готелі своєї знайомої, і постарається, як можна швидше, підшукати нам якусь роботу. Я посміхаюсь,дякую з акцентом і ми йдемо за Віктором.
Автостанція. Віктор радісно підбіг,побачивши мене не самого. Чого так довго — Андрон? Я знайомлю його з Кареном і ми вже веселіше рухаємося в сторону готелю. Пару кілометрів по набережній з важкими сумками ми пройшли стійко. Прямо біля моря готель "Перла" і його господиня – Софія. До речі ,ми так весь час на Криті і прожили у цієї Софії. Невисока,кругленька ,з штучною посмішкою, Софія вислухала Карена і назвала свою ціну. Дякувати Богу сезон закінчився,готель фактично пустий, тому і ціна була більш — менш прийнятна для нас. Тим більше варіантів у нас не було. Нас поселили у номер з балконом, з якого відкривався вид на море. Ліжко-навіть два, душ,якийсь посуд,а головне дах над головою. Карен пояснив умови проживання, де магазини і обіцяв зайти перед роботою. В нас вільний час на знайомство з містом і Грецією в цілому. Всі в душ!
Готель "ПЕРЛА"
Вид з балкону нашого номеру
Ми прийняли душ,переодягнулися,перекусили продуктами зі Львова і вийшли в місто.
З містом нам повезло. Мабуть Агіос саме симпатичне містечко на Кріті. Тут є багато різних пляжів,готелів,магазинів,церков… Але справжньою прикрасою міста служить — внутрішнє озеро. Точніше природна лагуна,яка майже у центрі міста. По периметру її оточують ресторанчики і готелі особливо щасливих греків. Адже всі туристи Агіоса,рано чи пізно,стануть їх клієнтами. Хоч на хвилинку,хоч на день, але стануть.
Агіос-Ніколаос. Вид на лагуну з майданчика
Місто тихе,спокійне і чисте. За туристами тут вже встигли прибрати. І тепер вже самі греки, спокійно і поважно, попивають каву за столиками своїх ресторанів. Тепер вони будують плани, як потратити зароблені гроші… Ми гуляємо вуличками і приходимо на міський пляж біля автостанції. Ми з Віктором переглянулися і почали роздягатися. До плавок. Бути на Криті і не поплавати? Ми заходимо у ще тепле море і пливемо. Яке щастя. Ми добралися навіть далі ніж планували,в нас дах над головою, продуктів ще на місяць, і головне нам обіцяють -РОБОТУ.
Добре,що ми покупалися у перший день. Осінь прийшла і на Крит. Сонця стало менше,прийшов осінній вітер і наші піші прогулянки ставали все коротшими. На другий день ми з Віктором взяли з собою пляшечку,якісь львівські продукти і зайшли в гості до Карена. Нас зустріли привітно. Навіть пригостили якоюсь домашньою стравою. Карен взявся показати нам місто. Тут він вже давно і знає все і майже всіх. Де купити дешевий хліб і інші продукти,де смачна кухня і вино на розлив…. Все це звичайно цікаво, але нас більше всього цікавить РОБОТА. Карен співчутливо киває головою і пояснює,що сезон збору маслин почнеться після нового року, а зараз є шанс попасти тільки на будівельні роботи. Але шанс є. Тому, що зароблені за літо гроші – греки переважно вкладають у нерухомість…. Просто треба почекати. Я протягую йому блокнот з номером телефону Діми і питаю, чи можна до нього якось подзвонити, щоб подякувати,що добравсь.. Карен відкриває нам ще одну грецьку таємницю. Дзвонити куди завгодно, можна з любого таксофона у місті. Треба тільки попередньо, на пошті ,купити карточку. І в Україну? Здивовано питаю я. Хоч в Москву — відповідає Карен.
Ми йдемо на пошту і купляємо з Віктором по карточці. ЇЇ вартість біля чотирьох доларів. В залежності від напрямку дзвінка-тариф. На скільки часу вистарчить розмова зі Львовом — дасця чути. В цілях економії перший дзвінок робить тільки оди із нас. Віктор. Тому що телефон у нього дома і його батьки передадуть моїм,що ми добрались. А вже мої батьки зайдуть до Оленки і передадуть новину їй. Карен показав як, і Віктор вийшов на зв'язок. Ура! Тим часом Карен,з іншого апарату набирає Діму. Причому своєю карточкою. Ну що за люди-ці вірмени?! Він хвилин п'ять спілкується з Дімою вірменською і передає мені слухавку. Я щиро дякую Дімі за Кріт і висловлюю надію,що ще побачимось.. Він заспокоює і каже ,що Карен хороша людина і допоможе.
Розхвильовані після цих розмов ми повертаємось в готель і влаштовуємо собі святкову вечерю на балконі. Ми дивимося з Віктором на море,хвилі якого все голосніше б'ються в прибережне каміння, і думаємо про Львів. Тривожно. Добре ,що передзвонили своїм. Наступний дзвінок,коли отримаємо роботу-вирішуємо ми і йдемо спати.
Робота
Так ми прожили майже тиждень. І ось одного дня прийшов веселий Карен. І зробив веселими нас. Нас чекає РОБОТА! З його слів, нам дуже повезло. Роботи є багато і надовго. Правда не в Агіосі, а десь в горах, але потім нас знову привезуть сюди… Він вже домовився з господарем про умови праці і оплату. Тепер озвучив їх нам. Так от. Нас чекає робота на заміському будиночку грека, де ми будемо жити і проводити ті роботи,які нам дасть господар. Нас забезпечать продуктами,які будуть підвозити по мірі потреби,а проживати ми будемо в цьому ж будиночку, де проводимо ремонт. Отже витрат на проживання немає. Крім того грек нам щоденно нараховує доларів 20ть. Розрахунок в кінці місяця , або в кінці роботи. Для початку зовсім непогано! Ми обіймаємо Карена і щасливі пакуємо речі. Переїзд. Карен викликав по телефону господиню готелю Софію,поміг нам розрахуватися з нею і пояснив їй, що ми отримали роботу в горах, але потім знову повернемось до неї. Софія посміхається і обіцяє чекати.
Ми з речами йдемо слідом за Кареном. Заходимо в один з готелів,якраз навпроти лагуни. Широке фойє з стійкою адміністратора , м'які фотелі,мармурова підлога, яку шваброю протирає старий грек… Це виявився власник. Уявляєте-власник! Це справило на мене незабутнє враження. В нас у Львові,людина,як тільки отримає трохи більше грошей ніж інші — вже стає такою поважною і пихатою. Ти їй швабру в руки не вкладеш… А тут власник готелю у центрі міста. Він став для мене прикладом на майбутнє. Моє майбутнє – звичайно.
Ми привіталися грецькою. Його звали Манолі, нас з того часу — Андреас і Вікторас. Ми не заперечували. Карен у ролі перекладача ще раз прояснив наші відносини і ми дружньо закивали головами. Виїзд за годину. Карен повністю передав нас в руки Манолі. Попрощавшись,з почуттям виконаної місії,майже безтурботно щез з готелю…
Ми стояли перед Манолі — нашим першим господарем,як два вірних пса,готових виконати любе його побажання,якщо звичайно зрозуміємо. Тим більше сказати йому грецькою ми теж могли дуже мало…. Він це зрозумів,зітхнув,і з того часу більшість своїх завдань для нас,супроводжував жестами. Ми теж поки-що перейшли на мову жестів. Так вони і жили… Звичайно поки ми не вивчили мову,але це сталося значно пізніше…
Манолі підігнав під готель свою машину. Це легкова модель з відкритим кузовом мені не відома. Як потім вияснилось,саме такі напів-грузовички, самі популярні серед ділових греків. Тут тобі і комфортний салон і кузов майже вантажної машини. Люди рахують гроші, а не понти…
Ми з горища готелю завантажуємо металеві ліжка, матраци, подушки і одіяла. Потім супроводжуємо його по продуктових лавках, де він для нас закупляє продукти десь на тиждень. Ми носимо кульки, а він наповнює їх чисто грецькими продуктами. Ми горді за себе…
Машина повністю завантажена ,ми троє на єдиному передньому сидінні. Вирушаємо. Нам все цікаво. Ми крутимо головами поки їдемо містом, ще більше коли виїхали за місто і ахаємо,коли піднялися в гори. Манолі бачить наше захоплення,коментує все навколо, а ми вдаємо ,що розуміємо, і повторюємо слово,яке знаємо -ОРЕО- чудово. Манолі пишається Грецією, а ми пишаємось Манолі- нашим першим роботодавцем.
Меса-Потамі
Нарешті десь під вечір ми приїхали. Невеличке гірське село Меса-Потамі. Тут у Манолі свій будиночок. Щоб ви розуміли. Як і у більшості гірських поселень, село — це одна центральна вулиця,вона ж- автострада, яка пересікає острів. Вздовж вулиці 5-10 будиночків і одна церква. Один-два будиночки з них-це ресторанчик і наприклад таверна. Оди більш сучасний,для просунутих туристів, а другий через дорогу – чисто грецький. В старій будівлі, відповідні меблі, і старша бабуся за прилавком. На фоні цих будиночків — у Манолі справжня вілла. Правда досить запущена,бо тут давно ніхто не живе. Як виявилось, наша задача оживити її, а заодно і всю територію навколо неї. Ми потирали руки і показували Манолі,що готові хоч зараз братися за роботу. Він нас заспокоїв і жестами пояснив,що все почнеться завтра, а зараз, поки не стемніло, бо світла тут немає, нам краще поселитися і розвантажити машину. Ми зайшли в пустий будинок. Тут два поверхи. На першому центральна кімната з каміном і двома спальними місцями під протилежними стінами. Спальні місця — це спартанський варіант. Прямокутне підвищення з каменю — кам'яне ложе. Наступна кімната запланована під кухню. Тут є маленький умивальник і маленька газова плитка з балоном, які ми привезли. Наступна кімната це туалет і душ. Душ це просто шланг зі стіни, а унітаз-це дійсно білий унітаз, встановлений кимсь до нас. Завбачливий Манолі купив нову кришку для нього і урочисто передав її нам. Ми вдячно схилили голови. Далі занесли продукти на кухню. Манолі показав посуду, показав як користуватися плиткою. Вже темніло. Другий поверх подивимось завтра, а зараз запалюємо свічки облаштовуємось. Манолі на сьогодні всі свої плани виконав. Він дає нам зрозуміти,що побачимось завтра і повертається назад в Агіос. До міста всього 30км.
Ми з Віктором почуваємо себе тепер повними господарями. Обходимо наші володіння довкола, влаштовуємо спальні місця на спартанських ложах і беремось за вечерю. Сьогодні перший раз за час нашого від'їзду з України — ми готуємо гарячу страву. Це смажена картопля на оливковій олії, іншої тут немає, домашня тушонка і грецький салат із свіжих овочів. Картопля на оливковій олії має цікавий, незвичний смак. Потім нас будуть боліти животи, але це потім..Після вечері ми виходимо на освітлену центральну вулицю. Нам все цікаво, а головне, чи можна звідси подзвонити у Львів, щоб донести радісну новину. Можна! Ми заходимо у невеличку таверну. Приглушене світло. За маленькими столиками сидять переважно старші чоловіки. Щось попивають. Всі повернули голови в нашу сторону. Ми підготувались. Привітались з ними грецькою і підійшовши до барної стійки, так само по грецьки попросили телефон,щоб подзвонити. Бабця – бармен простягнула старовинний – дисковий апарат і я набрав Львів . По коду. Я дзвонив додому! Це був перший мій дзвінок з Криту додому. Не знаю де був більший фурор у Львові, чи тут в таверні, але після тиші, яка стояла під час моєї розмови, всі шумно загалділи. Напевно греки пробували вгадати звідки ми,що за мова?! Потім подзвонив оператор і назвав вартість дзвінка і країну куди я дзвонив. Бабця – бармен оголосила вердикт і зняла інтригу. Я розрахувався, а греки трошки заспокоїлись. Потім бабця – бармен ввічливо запропонувала нам каву, або вино. Ми так само ввічливо відмовились. Ми приїхали сюди не витрачати гроші, а заробляти їх. Бабця цього не знала, тому трошки образилась, а може й ні….
Ми повернулись в будиночок і пробуємо заснути. Виявляється тут в горах набагато прохолодніше ніж внизу в Агійосі. Тай старі дерев'яні двері зі широкою шпарою-одна назва. Я натягую одіяло під самі вуха і засинаю з приємними думками. Оленка — скоро я зароблю гроші… Завтра все почнеться….
Ми з першого дня прокидалися о восьмій. Водні процедури і сніданок. О дев'ятій ми бралися за роботу. Коротка перерва на обід о 14.00 і потім знову працюємо до 18.00. Скажу зразу. Мій підхід до роботи був невірний. Тут ніхто так не працює. І те,що Манолі запланував собі на два місяці-ми вар'яти, зробили за один. Звичайно і заплатили нам за один. Але цей місяць був для нас незабутнім..
Манолі ставив нам задачу один-два рази в тиждень і пропадав. Ми добросовісно її робили, а коли появлявся вільний час гуляли довкола. Одного разу до нас підійшов,якийсь грек і показав свій пістолет. Ми відповіли,що нас це не цікавить. Як виявилось це був поліцейський у цивільному. В кінці кінців ми порозумілися. Ні наркотикам! Ні крадіжкам! І тд. Ми дали зрозуміти,що приїхали –МОНО ДУЛЯ- виключно працювати. Окей- сказав він і більше ми його не бачили. Нашою сусідкою була добра, грецька бабулька. Вона бачила,як ми чемно працюємо і проходячи мимо, привітно віталася, і деколи навіть пригощала нас горіхами. До речі справжніми грецькими горіхами. Інших тут не буває. Це ж – Греція.
Па-Па Манолі
Одного дня, коли ми працювали на подвір'ї, до огорожі підійшов дивний грек. Чорна сутана,борідка і чотки — говорили про те, що це священик. Так і є. Звати його теж Манолі. Але треба добавляти слово Па-Па. Отже Па-Па Манолі. Це мабуть сама колоритна особистість,з тих ,що я бачив на Криті. Почнемо з того,що Па-Па , підморгнувши, запропонував нам калимну роботу у його будиночку по сусідству. Чому калимну. Бо ми мали провести незначні ремонтні роботи на даху його будинку, але з наших матеріалів. За це все — грошей не дасть, але в майбутньому дасть нам роботу ,вже за гроші ,в його оливкових садах. Па-Па ще раз підморгнув і ми погодились. Є в греків чудова традиція. Вони завжди годують своїх працівників. Коли ми закінчили роботу, Па-Па запросив нас у дім і познайомив з своєю Ма-ма, дружиною. Стіл накрили,як для справжніх гостей. Чи йому так сподобалась наша робота, чи ми,не знаю. Але з того часу в нас з ним виникли теплі стосунки. Ми ще декілька разів, щось йому ремонтували,а він нас пригощав вином і кавою у старій таверні і новому ресторанчику навпроти. Це виглядало досить кумедно, але таким чином він підтримував свій авторитет серед всієї пастви, яка ділилася дорогою і місцем своїх посиденьок. Ще раз нагадую-сучасний ресторанчик і стара таверна навпроти. Па-Па, сидячи за столиком, і попиваючи каву,давав нам хороші рекомендації. І один грек клюнув. Власник сучасного ресторанчику – Онасіс, довірив нам побілку свого нового приміщення. Ми працювали у нього після 18.00 , таким чином не порушуючи домовленості з основним нашим роботодавцем. Стоячи на столах,ми довгими щітками, втирали у стелю білило. Втирали,тому,що фарба мала проникнути у всі нерівності стелі і стін. Господар часто заходив і дививсь на нашу роботу примовляючи -ОРЕО. Чудово!Руки боліли,фарба намагалась попасти нам в очі, але ми не здавались.. За це нам нараховували щодня десь по 15 ть доларів і додатково смачна вечеря у ресторані. Саме тут я вперше побачив дрібні,як рис макарони. З м'ясним рагу — це надзвичайно смачно. Господар залишився нами задоволений, але при розрахунках пробував збити ціну. Па-Па його пристидив і ми отримали наші гроші. Ще трошки про Па-Па. Відстань від будиночку Па-Па до церкви-метрів сто. Десь посередині наші ресторанчики. Уявіть ранок перед службою. Па-Па виходить з дому , сідає у новенький , чорний Сітроен,газує і зупиняється біля таверни. Виходить,вітається ,п'є каву і переходить дорогу. Вітається і п'є каву у сучасному ресторанчику і сідає у Сітроен. Ще 50 метрів і він біля церкви. Служба триває біля години. Те саме у зворотному порядку, але замість кави-вино.
Одного вихідного дня Па-Па посигналив у нас під вікнами. Пропозиція була така. Давай Андреас покатаємося. По селах. Чому би ні. Якщо сам Па-Па запрошує. Я сідаю спереду біля Па-Па ,Віктор на заднє сидіння. Па-Па пристебнувся поясом безпеки, ну я звичайно теж. Він показує невідому мені опцію Сітроена. Машина опускається дуже низько і Па-Па давить на газ. Ніхто мене так не катав, як цей священик. Вузенький серпантин гірських доріг мелькав за вікном. Я тримався за ручку над собою, позаду охав не пристебнутий Віктор, а Па-Па впевнено гнав машину. Несподівана зупинка. В кущах при дорозі стоїть будка,або скоріше сервант. Па-Па зупиняється біля нього і сигналить. Відкриваються верхні дверцята серванту, за якими по пояс видно бабусю. Коротка репліка і бабуся кидає у приспущене з моєї сторони вікно — пачку Мальборо. Па-Па дякує,каже гроші іншим разом,і давить на газ. Бабулька пробує заперечити,але ми вже далеко. Па-Па однією рукою прикурює Мальборо,другою веде машину,третьою нажимає клавішу скло підйомника,щоб закрити вікно з моєї сторони. Сітроен справляє на мене ще більше враження. Нарешті ми зупиняємось у якомусь селі.
Уявіть собі велике подвір'я, посередині, на вогні стоїть величезна посудина,у формі літаючої тарілки. Навколо неї сидить десь пів села і всі дивляться, як з краника капає САМОГОН. Тільки тут це називається РАКІЯ. Женуть її з винограду. Для нас роблять місце. Па-Па всюди поважають, і ми п'ємо цю Ракію ще теплою. Ми з Віктором на Криті так ще не розслаблялися,хоча горілочка у торбах у нас ще є. Але тут, така нагода,тим більше запросив сам ПА-ПА. Скажу так. Не все я пам'ятаю. Пам'ятаю, що було ще одне село з дегустацією. Па-Па теж пив. Коли поверталися було не так страшно.. Я щиро вірив, що навіть п'яний священик,є кращий оберіг ніж просто тверезий водій…
Пройшов час. Ми повернулися в Агіос. Коли дозріли маслини ,ми згадали про обіцянку Па-Па. Добрі греки підказали де в Агіосі живе Па-Па. Ми прийшли. Па-Па і Ма-Ма були дуже здивовані,що ми їх знайшли, бо свою адресу вони нам не давали. Я нагадав про його обіцянку взяти нас на роботу. Нас запросили на каву,навіть дали з собою тістечка, але роботи так і не дали. Па-па одним словом… І ще один-чисто грецький прикол. Щоб тобі відкрито не відмовляти, тобі обіцяють чарівним словом-МЕТА. В перекладі-ПОТІМ, НЕЗАБАРОМ ,КОЛИСЬ …
Албанці
Одного дня,наш господар Манолі ,приїхав вантажною машиною. Ми поїхали в гори добувати камінь для стіни навколо нашої вілли. Водій вантажівки був справжній каменяр. Він зупиняв машину там, де бачив потрібний камінь. Він знав де встромити лом,щоб з мінімальними зусиллями відколоти від скелі камінь. Якщо впавший камінь був занадто великий,він знав де його вдарити кувалдою, щоб розколоти. Так тривало доти,поки ми з Віктором не завантажили цілу машину. Уф!
Господар лишився нами задоволений і повернувшись у Меса-Потамі, нагодував нас обідом, у вже знайомому нам ресторані. До вечора ми розвантажували машину і складали каміння поближче до вілли. Манолі задумав побудувати дві стіни. Одна з них мала підпирати подвір'я, друга заїзд для його авто. Чесно кажучи ми з Віктором цього не вміли. Ранком наступного дня — сам Манолі у цьому переконався. Роботу розподілили так. Я складаю цей тетріс без розчину,Віктор підносить каменюки, а Манолі керує. В кінці дня результат не сподобався ні Манолі,ні нам. Тоді він привіз Албанців.
Далі буде...