Постать Оссовського – одна з найзгадуваніших, коли доводиться говорити про образотворче мистецтво Кіровоградщини (поки що Кіровоградщини). Крім нього згадують ще Осмьоркіна, радше, звісно, російського художника, народженого в Україні, та зрідка (на жаль) Івана Похитонова. З сучасників – братів Шаповалових.
Та левова частка уваги, безумовно, належить Осмьоркіну та Оссовському. На честь першого названо меморіальний музей (колишній будинок його дядька, міського архітектора Паученка), на честь другого – галерею (підрозділ обласного художнього музею).
Особа Петра Оссовського для мистецтва має безперечну цінність, адже він один з батьків-засновників суворого стилю в радянському мистецтві і стоїть в одному ряду з іншими відомими і знаними «суворими» класиками – Гелієм Коржевим, Віктором Попковим та іншими.
Але важливо також пропускати погляд на будь-яку історичну постать, перш ніж славити її, крізь призму української державності, особливо у нинішній час, коли від захисту національних інтересів залежить саме існування незалежної Української держави.
Тому дивним виглядає, що стільки уваги та почестей надає центральний регіон України митцеві, котрий славив «русскій мір» задовго до розв'язання Росією війни проти України і приймав орден «за заслугі пєрєд отєчєством» з рук Путіна.
Художник висловлював свою підтримку акції «Безсмертний полк» та вітав чиновницьку діяльність Говорухіна. Про «американський імперіалізм» висловлювався як про ворожу силу.
Я пам'ятаю, як нас, учнів Кіровоградської (тоді ще Кіровоградської) художньої школи імені згаданого вище Осмьоркіна привели до обласного музею на зустріч з Оссовським.
І так само я чудово пам'ятаю, як він сварив Ющенка (чомусь саме Ющенка) за те, що у вагонах Укрзалізниці всі написи зроблені двома мовами – українською та англійською, а російська мова відсутня. Пам'ятаю, як він нарікав, що слов'яни, споріднені народи, все ніяк не можуть об'єднатися в єдиний союз чи державу, на відміну від європейських держав, що походять від різних племен.
Герої його творів – Пушкін, старообрядці, псковські трударі, кубинські революціонери.
Вибачте, але, зогляду на сказане, я бачу надто мало точок дотику художника Оссовського з Україною.
Безумовно, його твори мають посідати почесне місце в Українських музеях, оскільки вони репрезентують віху у радянському мистецтві. Однак і його творам, і його особистості з точки зору Української державності має бути надана адекватна оцінка. Як, скажімо, творчості скульптора Матвія Манізера, який хоч і є творцем цілої Шевченкіани на українських теренах (пам'ятники Кобзареві у Києві та Харкові, наприклад), а проте безсумнівно, що він є і радянським пропагандистом, як і більшість художників його страшної доби.
Відтак встановлення меморіальної дошки носієві російського імперіалістичного світогляду в самому центрі України та ще цілий ланцюг заходів з ушанування його пам'яті під час російсько-української війни виглядає дико і дивно.
Так само дивно, як нагородження Емілії Руденко 2006 року обласною премією імені Якова Паученка за ряд гобеленів, створених нею у Кіровограді (нині Кропивницький).
Бо неприпустимо в Україні нагороджувати премією директора художньої школи в Тирасполі – столиці невизнаного Придністров'я, нагороджену свого часу «високими нагородами республіки»: орденом «Трудова слава» та званням «заслужений работнік ПМР»
От і «аукнулось» нам заохочення молдовських сепаратистів розвоєм сепаратистів вітчизняних.
При цьому поза увагою і шаною опиняються не менш видатні та знакові художники з терен нинішньої Кіровоградщини.
Наприклад, Іссахар Рибак – дійсно знаковий для єврейського та європейського модерну художник, учень Олександра Мурашка, живописець та графік, діяч Культур-ліги у Києві походить саме з нинішнього Кропивницького. Його безперечна новація і заслуга полягає в тому, що він проілюстрував дитячу книжку «Казочки для маленьких діточок» у стилістиці дитячого ж малюнку.
Однак про нього не знають і не говорять ні в Києві, де він жив і творив, ні в Кропивницькому, де зростав, та й у гуглі найбільше інформації про нього мовою ідиш.
Чи, скажімо, Іван Олінський, популярний свого часу американський художник, якого російські мистецтвознавці не забувають завбачливо охрестити «русской еміґрациєй», який теж народився в Кропивницькому і саме тут у рисувальних класах при земському реальному училищі отримав базову мистецьку освіту.
Ну, або ж широко знаний у вузьких колах Іван Похитонов, виходець з села Мотронівка, що під Бобринцем Кіровоградської області, що підкорив Париж і отримав звання члена російської Імператорської академії художеств, не маючи мистецької освіти.
Де ж меморіальні дошки, пам'ятники, заходи на їхню честь та музеї, названі їхніми іменами? Питання відкрите.