site.ua
член клубу

Ось уже кілька років на сході України точиться збройний конфлікт. Ось уже кілька років, як Росія анексувала Кримський півострів. Але в Україні, тим не менш, активно провадить свою діяльність "релігійна організація, керівний центр якої розташований у державі, визнаній агресором" – "Українська православна церква" (Московського патріархату).

Провадить вона її зокрема й у Києві – столиці нашої Батьківщини. Діє вона нахабно, рішуче і просто під носом в української влади.

Зокрема можна згадати про мітинг, що пройшов 18 травня під стінами Верховної Ради України проти законопроектів «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Радою державою-агресором» та «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо зміни релігійними громадами підлеглості)», які народні депутати, симптоматично, розглядати відмовилися.

У Києві я оселився відносно нещодавно, отже ще не звик до столичних реалій і можу дозволити собі погляд збоку на деякі речі. І у мене, некиянина, очі на лоба лізуть від нахабства московської церкви. Особливо вражає насаджування в столиці культу Царя Миколи ІІ – "царя Ніколая Страстотєрпца", що вважається у Російській православній церкві святим мучеником. Мене не дивує, що, скажімо, в тимчасово російській Лівадії встановлюють пам'ятник "страстотєрпному царю", який потім, за свідоцтвом депутатки Госдури, "починає мироточити". Одначе ж коли культ цього "святого" виникає в Києві, закрадається думка, шо десь тут закралася підла зрада...

У центрі стольного града Києва, в Шевченківському районі міста розташований Покровський жіночий монастир. До нього можна дійти, якщо з вулиці Січових Стрільців звернути на Бехтеревський провулок і пройтися трошки донизу. Головною Будівлею цього комплексу є Миколаївський собор, мало знаний як в Україні, так і в самому Києві, хоча й є найоб'ємнішою культовою спорудою міста.

Цей собор, як і монастир, був заснований Великою княгинею Олександрою Романовою (в чернецтві – Анастасією). В розробці проекту собору брав участь її син Петро Романов. Символічну першу цеглину в фундамент храму заклав імператор Микола ІІ.

Собор було названо на честь одного з найшанованіших в Україні святих – Миколи Чудотворця (який за дивним збігом обставин виявився тезкою Миколи ІІ та покійного чоловіка великокняжої черниці). Власне, над одним з бокових входів, ми й знаходимо зображення цього святого.

Однак головний вхід до храму приголомшує. Композиційно він вельми нагадує вхід до Володимирського собору – патріаршого собору Української православної церкви Київського патріархату.

Однак тут на дверях ми бачимо зображення не рівноапостолььних Київських князів Володимира та Ольги, а кого? Так, Миколи ІІ та великої княгині Олександри/Анастасії.

Причому якщо зображення Анастасії ще виправдане, адже вона є засновницею монастиря й собору, то зображення Миколи ІІ - це вже мітка імперії. Вона ніби промовляє нам: дивіться, імперія ще жива, її цар святий, і Київ, а відтак і вся Україна - це лише її частина.

Ці двері – моє перше київське знайомство зі "Святим царем Ніколаєм Страстотєрпцем". Однак, на жаль, не останнє.

Взагалі дивовижно, як святою наші північні сусіди величають людину, котра мала звичку відстрілювати з пістолета котів та балувала своїх дочок папіросами.

І цього "святого", очільника держави, наступниця якої нині йде на нас війною, нав'язують нам, українцям з воістину кацапською нахабністю.

Втім, повернімось на мить до Покровського монастиря. Ще нещодавно його брама виглядада ось так

А колись вона була такою:

Звісно, тут присутні елементи несмаку, звісно така архітектура для Києва й України нетипова... Однак це все одно архітектурна пам'ятка.

Нині ж вона вигладає наступним чином:

З боку монастиря ц виглядає так:

Утєпляються люди. Ось на цій світлині гарно видно різницю первісної стіни і утеплення:

А що це, як не псування і без того багатостраждального архітектурного обличчя столиці?

Нагадаю, Микільський собор – найоб'ємніша культова споруда столиці України. Це здоровенна машина з одурювання довірливого люду. І це лише частина жіночого монастиря. Як тут не згадати звертання ліричного героя Максіма Танка з його поезії "Ave Maria" до молодої черниці: "Цябе атрутаю апаілі, ружанцам рукі табе скруцілі."

Якщо ж ми пройдемо вулицею Січових Стрільців трохи донизу, в бік Лук'янівської площі, до того місця де вона перетинається з Глибочицькою, вулицею, то знайдемо якраз через дорогу від кінотеатру "Київська Русь" невеличкий скверик, в якому примостилася маленька чепурна церковка Володимирської ікони Божої Матері.


В очі кидається тимчасовість цієї церкви. Недалечко від неї стоїть хрест, напис під яким інформує, що тут планується будівництво церкви Святих Віри, Надії, Любові й Софії.

Скажу одверто, мені було би шкода, якби цей намір був реалізований і замість маленької затишної церквички Володимирської ікони виросло залізобетонне чудище з золотими банями "под старіну".

Втім мова зараз не про загарбання все нових територій московською церквою. Мова піде саме про церкву Володимирської ікони. В цій невеличкій церкві на Лук'янівці зберігається серед інших зберігається одна вельми цікава для нашої бесіди ікона – "Святиє царствєнниє страстотєрпци", що зображає сім'ю Миколи ІІ.

[перепрошую за спалах]

Нє, ну це повний страстотєрпЄц. Тобто в столиці країни, проти якої Росія веде загарбницьку війну, ікону російського ж царя можна знайти як у величезному соборі, так і в невеличкій непримітній церкві. Та й на згаданий вище мітинг під стінами ВР приносили подібні ікони

Тобто в той час як українська армія воює на сході з російським імперіалізмом, він під виглядом християнського культу буйно цвіте в Києві. Ось так і виглядає інформаційна політика Росії в Україні. І політиці цій сотні років.

Софія Київська – архітектурна пам'ятка княжої доби та козацького бароко. Це одна з найвідоміших будівель Києва, відомих як в Україні, так і за кордоном.

Ще у перший мій приїзд до столиці, мене вразив декор дзвіниці. Особливо ж мене вразили чотири двоголові імперські орли над брамою.

Ще за часів Мазепи імперія насаджувала державну ідеологію на теренах України через церкву (не забуваймо про Петра І, що перетворив священників на державних чиновників).

Недарма митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, мудрий провідник українського народу, проповідував пастві під час окупації Львова російськими військами: "У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе "православні", і ми "православні". Наше Православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу: "казьонне", то єсть вони опирають своє православіє на державній силі".

Що й казати, коли москалі поставили своє тавро й на головну святиню нашої країни – Києво-Печерську Лавру (котра, слід зазначити, знаходиться нині в руках Москви).

Лаврська дзвіниця заснована на коринфському ордері. Неважко помітити, що капітель кожної колони верхнього ярусу дзвіниці обтяжена золотим імперським орлом.

І тут є одна важлива деталь: оскільки і Софія, і Лавра – це цінні пам'ятки історії й архітектури, імперські орли там залишаться назавжди, адже ми не вправі псувати свою ж культурну спадщину (чим, до речі, послідовно займається московська церква).

Мовчу вже про нинішній антураж довкола пам'ятки. Росія тут навіть у дрібницях.


Помітьте, не "ХУСТИНКИ (платки)", а саме "ПЛАТКИ (хустинки)". Нам, українцям, демонстативно показують, що ми тут меншість.

І таку поведінку демонструє одна з найчисленніших за кількістю пастви християнських конфесій в Україні.

Для контрасту. Зовсім інакша ситуація складається з іншою християнською конфесією – римо-католиками. Це костьол Святого Олександра. Він розташований просто в серці столиці. Сюди просто потрапити, якщо спуститися Трьохсвятительською вулицею від Михайлівського Золотоверхого чи якщо піднятися нею ж від Європейської площі.

Храм цей збудований, як не тяжко здогадатися, поляками і для поляків. Однак він толерантний до вірян різних національностей і, що немало важливо, різних конфесій.

Служби тут проводяться різними мовами, зокрема й українською.

Такого ви не зустрінете в храмах "української православної церкви". Навпаки, московські попи стверджують, що "Бог украінского язика нє слишит", приписуючи Богові неграмотність власного закордонного начальства. Власне, московське православ'я грішить проти історії власної церкви, адже християнство свого часу зазнало поширення на східнослов'янські землі саме завдяки мові. Проявивши небувалу гнучкість, візантійське духівництво принесло Слово Христове на наші землі та землі інших народів Русі, промовляючи не латиною, не грецькою мовою, а саме по-слов'янськи, що не в останню чергу сприяло поширенню віри та було новаторським підходом, який західна гілка християнства (пізніше відома як католицька церква) взяла на озброєння вже пізніше.

Також католицька громада костьолу не заперечуватиме, якщо ви бажаєте зайти до храму, однак вважаєте себе православним. Толерантно тут ставляться і до форми одягу відвідувачів (у православних храмах, а особливо при монастирях "не по хвормі одітим" жінкам обов'язково роблять зауваження, якщо й не проганяють зовсім)

Відтак неважко зробити висновок, що політика російської держави і російської церкви, що, як ми з'ясували, по суті багато в чім одне і те ж саме – це політика агресії, наступу і знищення всього неросійського.

Європа ж гостинна до нас і до цілого світу. Коли ж вона в нас у гостях, то не сміє поводити себе, як господар, що ми регулярно спостерігаємо з російського боку.

Ось таке вам моє спостереження.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація