Від сучукрзмі до борців з корупцією, громадських активістів різного штибу та пересічних українців – усі об'єднались в передвиборчу нацменшину під назвою «Порошенкобезрейтингу». Бідна риторика цієї опозиційної clique співпадає геть не з кремлівськими методичками. Отакої! В один ряд стають квартирооптимісти і міцні господарники. Останні лише нещодавно відмили писка від зеленки. Кілька років тому дискурс зради обертався навколо євроінтеграції, безвізу, бізнесу на крові тощо. Прокидаючись у холодному поті серед ночі, з вікна столичної новобудови ледве чути крик: «А судова реформа..! Насіров..! Кругова порука..!».

Коли мова заходить про дефрагментацію свідомості електорату, про цей самий електорат ми говоримо як про безособову масу. Можна сміливо стверджувати, що та n-кількість громадян, які не уявляють власного інформаційного сніданку без NewsOne, шаріїв та фейсбук-скандалів – однорідна маса, яку потрібно узагальнювати у виключному порядку. Сприймати кожного окремо як цілісну особистість загрожує психічними розладами.

Протягом останніх 100 років на території сучасної України найбільше людей вбила держава. То ж, чи не в тому справа, що травмована совєцкім минулим українська довіра почалася з недовіри до самого інституту держави? Від депутатства до дрібної юридичної освіти – маса розглядає виключно в контексті власної вигоди. Мати хоча б якусь владу стає круто, адже на зустріч однокурсників ти приїдеш у колгоспному, але коштовному костюмі і з величезним годинником на руці. В діалогах з тобою однолітки-невдахи намагатимуться завести корисне знайомство, адже ти можеш багато чого порішати, знаєш кого треба і взагалі вчора був на хрестинах у сина сам-знаєш-кого. Приголомшує не стільки вузькість мислення чи скупий світ таких кишенькових наполеонів, а скляна і тиха пустота – в очах, в голові, всередині. Ніякої глибини особистості, ніякого натяку на життя. Скривджений погляд і низький рівень довіри до депутатства перетворює політичне життя на цирк, у якому немає антракту.

«Будь-хто, аби не Порошенко». «Нові, молоді, енергійні». «Україні потрібен мир будь-якою ціною». Мозок свідомої і більш-менш освіченої людини вибухає від тої риторики, яку чути водночас з трибуни Верховної Ради та московських телестудій. Невже їх справді не дивує, що пристарілий кгбіст, проффесор та кровосісь говорять точнісінько як вони? Ні, ні і ще раз ні. Саме тому, що зрада/зубожіння – це завжди щось цілковите, не вигадане. Це свідомий, перш за все, особистий вибір. Це не виправна необачність або непорозуміння, а глибинний вибір. Звідси – марнота усіх політичних дискусій, перепалок в коментарях і баталій ex facto. Живучи у своїй хатинці, з якої усе видно, виходити і відкривати світ навколо не дуже хочеться. Зрештою, коли жителі таких хат все ж бачать один одного — вони починають боятися та шукати якнайкращі аргументи проти сусіда. Хуторянський менталітет чудово було описано простою, але яскравою приказкою «Моя хата скраю, нічого не знаю». Вічна біда хуторянина у тому, що він атом, себто неподільний. Зациклений на собі, він не хоче навчитися ділити себе заради інших, адже від цього у свій хутір він нічогісінько не отримає, а це повністю руйнує засадничі принципи хуторянського життя.

На противагу боягузливому та закостенілому у своїй правоті електорату мають повстати скептичні, смиренні та самовіддані особистості. Це мав би бути живий приклад тих, хто вийшов з власної егоїстичної оболонки, зі своєї самоізоляції та робить те, за що навряд чи при житті хтось подякує. Настає час перетворення травмованої совєцкім минулим республіки на послідовну національну державу зі сталим розвитком. Мусимо розуміти, що це питання десятків років напруженої праці. Запасаймося терпінням, life long learning та плекаймо широкий горизонт планування.

Подальший розвиток України неможливий без ціннісного фундаменту, розвитку бізнесу та серйозних змін всередині кожного. Деатомізація свідомої частини суспільства нерозривна зі служінням. Велика й недосяжна розкіш – йти у владу, аби служити людям, просто тому, що твої прагнення трохи глибші за Toyota Land Cruiser 200 і двоповерхову дачу. На чомусь подібному намагався грати Зеленський, але марно – інтелектуальний рівень та пристрасті його цільової аудиторії безпомилково описав Сайгон. Фундаментом розвитку громадянського суспільства та соціальних інститутів повинні стати цінності, які в прямому сенсі «мажуться на хліб», як сказав відомий історик Ярослав Грицак. Дуже важливо будувати соціальні ліфти, вирощувати лідерів та створювати максимально комфортні умови для розвитку малого бізнесу. Усі ці гарні слова Президент сам-один виконати фізично не спроможний. Майбутні президентські вибори – пан або пропав, тут досить легко прийняти відповідальне рішення. Інша справа – парламентські вибори, де зробити крок у вірному напрямку стає набагато складніше. Безвідповідально сформований парламент з легкістю саботуватиме роботу Президента і на загал заважатиме процесу модернізації України. Тих, хто не визначився з кандидатурою президента, ще можна переконати армією, децентралізацією, євроінтеграцією тощо. Але що ми будемо робити, коли Зеленські, Мураєви та Тимошенки з'являться локально, розгалужено і на місцевих рівнях? Які аргументи свідома частина виборців висуватиме тоді?