У американському християнському дискурсі існує поняття churchianity (гра слів з оригіналом christianity). Це поняття означає надмірний акцент на релігійно-обрядовій поведінці, інституційних традиціях та почуття власної елітарності. Іншими словами, коли «церковний» спосіб життя стає приматом над здоровим глуздом.

Здавалося б, в українському контексті таке поняття можливо застосувати лише до пенсіонерів, які відвідують церкви під час карантину незалежно від конфесії. Та от біда – літні люди виросли і формувалися у кардинально іншому світогляді, і до їхньої парадигми релігійного мислення ніяких претензій бути не може. І зовсім інакше виглядають справи із молоддю.

Карантин – лекало соціальної відповідальності кожного окремого громадянина. Людина, що дотримується рекомендацій рятує не лише саму себе, але й десятки оточуючих, потенційно інфікованих людей. Та от візити молоді до церкви сьогодні, під час амплітудних спалахів пандемії, наочно демонструють: церковність головного мозку стає приматом над здоровим глуздом і соціальною відповідальністю.

Джерелом цієї проблеми є нівелювання значення і ґрунту самих церковних обрядів. У свідомості сучасного вірянина сповідь стає «духовною хімчисткою», а причастя – «персональною благодатною підзарядкою». Укупі це дає відчуття «духовного» оптимізму і, як наслідок, індульгенцію нехтуванню соціальною відповідальністю.

Властиво, якщо в церкві на мене чекає справа мого персонального спасіння – яке мені діло до інших? Чи ж я захворію від Святого Причастя?

Зрештою, на зміну радянській людині в церкву приходить оновлене ззовні (та не зсередини) покоління, яке настільки приковується до обрядових елементів, що нівелює саму їхню суть. Навіть у самому причасті головним стає не його зміст – зустріч різних людей в Одному – а форма: хліб, вино, церковна атмосфера, ряса священника, тощо.

Десятки тисяч людей по всьому світові моляться про одужання хворих на COVID-19 і все одно ховають своїх близьких. Коронавірус поширюється і у церкві, і передається навіть через Святеє Святих. І це говорить про дві речі:

Або коронавірус – увертюра до кінця світу, який от-от наступить, і всім треба миттєво облаштуватися у церквах;

Або суть християнства (не причастіянства, не церковіанства, не біблеїанства) – у чомусь набагато більшому за візантійський/латинський антураж, красивий обряд і милозвучний спів хору.