Дуже часто останнім часом доводиться читати про те, що ми, українці, сидимо на задвірках цивілізації, в дупі світу, і насправді нас ніхто нас не знає, не ідентифікує і не відрізняє від Росії. Як людина, схильна до параної, але все ж досвідчена в ідентифікації різних інформаційних потоків і течій, я можу відрізнити нав'язливе нагнітання від звичайної здорової самокритики. Остання – завжди бажана, бо, як правило, закінчується чимось оптимістичним: або рецептами виходу з дупи, або обнадійливими словами, що вона не така вже й безпросвітна, ця дупа, або просто чимось приємним на кшталт «А зате ми файно співаємо». Ну, щоб у цій дупі не так темно нам було, незатишно і ніяково, щоб виднів у ній якийсь промінчик світла.

Натомість у повідомленнях, що описують нашу ситуацію як цілковиту безвихідь, жодних промінчиків світла немає. Якщо, звісно, не вважати таким різні натяки про згубність розриву зв'язків із Росією, яка часто в людей, заангажованих у різні ігри з українським колективним розумом, і асоцієються зі «світом». Тобто, наше периферійне становище у світі за розрахунками цих людей є не наслідком зв'язків із Росією і залежністю від неї, а причиною. Феєричний вибух такого креативу трапився буквально нещодавно, у зв'язку із забороною на участь російських видавництв у Форумі видавців.

Ну, бо з'ясувалося, що для багатьох людей навіть натяк на якесь блокування потоку російської інформації та культурного продукту обертається інтелектуальною катастрофою, і вони починають задихатися тільки від думки про це, наче викинута на берег риба. Відбувається це так тому, що вся інформація, яка існує у позаросійському світі, хоч і доступна, але принципово неприсутня у світі цих людей. Російське є світом, а не зв'язком зі світом, бо англійською ці люди здебільшого не читають, а нескладну польську не вивчили достатньо бодай, приміром, для адекватного засвоєння інтелектуальних романів.

Майже все, що вживає українець, проходить крізь фільтри російської культури, її потреб і особливої оптики. А російська культура в цьому плані дуже своєрідна, бо її потреби – особливі. «Та хто такий цей Леклезіо (Даріо Фо, Найпол, Герта Мюллер)!? Не знаю я такого! За що Нобель невідомому письменнику?» – вигукує українець, який не читав Леклезіо не тому, що той поганий письменник, а тому, що його не переклали росіяни. Відтак залишаються поза увагою цілі пласти світової культури. Не перекладають росіяни, приміром, якогось, умовно кажучи, Ісмаеля Кадаре чи Імре Кертеса, а українцям і прочитати їх нема де. Таке формування українського інтелектуального світу в російській орбіті й витворило особливий стан, коли існувати далі в цій ситуації не можна й обірвати зв'язки небезпечно, бо росіяни таки багато всього перекладають і видають. В цьому плані ми якщо не малороси, то младороси точно. Цей стан треба зафіксувати і пробувати з нього виходити.

Що робити? А все дуже просто і, водночас, дуже складно, бо вимагає часу і системної роботи. Це три обов'язкові пункти.

По-перше, слід підняти вивчення іноземних мов до рівня культу. Треба пов'язати його з усіма можливими соціальними ліфтами й ескалаторами. «Знатимеш мови – добре житимеш». Цей принцип має всмоктуватися людьми з молоком матері. Англійська плюс ще одна світова мови – a must для всіх, а не лише для освічених верств.

По-друге, ми маємо несамовиту перевагу, яка багатьом людям завжди здавалася проблемою. Це наша двомовність. Саме двомовність дає одну стартову можливість – інтелектуальну мобільність і гнучкість. Мислення українця від початку, від самого народження – діалогічне. Тому така передумова вселяє надію, що потенційна відкритість до інших культур також стане набагато більш спрощеним завданням. Українець легко може вивчити польську, чеську або хорватську. Тому, хоч як парадоксально це для когось не прозвучить, нам невигідно забувати російську за жодних умов. Не забудем — не простим.

По-третє, нам треба виробити якусь національну програму «закидання» себе у західний світ: працювати, навчатись, подорожувати з наплічниками, організовувати конференції тощо. Для українця мусить стати законом словосполучення «спільний проект». У всьому – від навчання до бізнесу. Приводити в Україну іноземців і виїздити самим з України. Рухатись, пересуватись, досягати успіхів, робити помилки, але в повному контакті зі світом.

Виконання цих трьох пунктів відкриває шлях до успіху нашого національного проекту. І так, я не знаю, для чого я це написав. :)Мабуть, для того, щоб сказати: не вірте маніпуляторам, ми вийдемо з дупи, все буде добре. ;)