А гарний можна роман російський написати. За ним ще потім можна зняти фільм. А ще краще — серіал з Міхаілом Порєчєнковим у головній ролі.

Короткий сюжет такий. Молодий російський патріот Валєра з-під, скажімо, далекосхідного Усурійська, їде воювати в український Донбас з українськими ж фашистами та їхніми американськими покровителями. Там він вступає у контакти з місцевими прихильниками «русского мира», закохується у місцеву ватницю, переможницю конкурсу краси в місті Торез, переживає масу різних відчуттів і, ясна річ, воює з українськими фашистами.

І от у певний момент, уже десь на четвертому році перебування на російсько-українському пограниччі, уже добряче втомившись від війни, Валєра вирішує повернутися додому. Вдома на нього чекає мать-старушка і батько-інвалід. У них півтора гектара тайги, і Валєру починає мучити совість, що вже чотири роки він їм не допомагав.

Одне слово, він вирішує зав'язати з війною і повернутися додому на Далекий Схід зі своєю «хохлушкою» Анжелою (жіноча роль — Єлізавєта Боярская).

Вони збираються, купують квитки, прощаються там зі всіма соратниками, але на Валєру чекає останній бій. За нього йому обіцяють гроші, яких має вистачити на дорогу назад і початок нового життя.

І от починається десь під Волновахою останній Валєрин бій з укропами…

І ось уже, коли вражий вогонь вщухає, лунає останній, ніби необов'язковий, залп української артилерії. В нашого героя влучає уламок снаряда, яким йому відриває обидві ноги. Валєра стікає кров'ю, але йому рятують життя деенерівські лікарі. Поруч з ним його вірна Анжела, яка допомагає йому морально переносити страждання.

І от коли через два місяці все заживає, а замість ніг красуються акуратні гладенькі кукси, вони вирушають у дорогу. Приїхавши додому, Валєра зустрічає батьків. Мама — посивіла і слаба (в ролях — Ґаліна Польскіх), уже зовсім божевільний батько, якому здається, що він то Єсєнін, то Пушкін, вже не встає з ліжка (в ролях — добре загримований Сєрґєй Бєзруков). «Жив, сыно-о-о-к!» Тут Валєра знайомить їх з Анжелою.

За вечерею він довідується, що батьки продали свою землю підставній фірмі, яка передала її в оренду на 99 років китайському кооперативу «Хуей Лянь Гун» для вирощування сої і ямсу, а гроші, половину з яких з'їла інфляція, вже витратили на лікування батька…

Валєрі важко, він хоче назад на війну, Анжела теж хоче додому… Але, по-перше, він без ніг, а по-друге, на телеканалі «Россия» повідомляють, що Донбас захоплено українцями, апалченци знищені, а російська армія вигнана за парєбрік.

Далі Валєра починає пити і пропиває останні гроші, зароблені в боях із українськими фашистами. Потім іде у соціальний фонд: «Я — ветеран, я воевал за Россию…», але йому дають мінімальну пенсію по інвалідності, бо ніякої війни з Україною Росія не вела: «Мы вас туда не посылали!».

Валєра йде до китайського кооперативу, хоче влаштуватися на роботу, але китайський менеджер з кривими зубами якраз їсть рис із куркою в кисло-солодкому соусі.

І, випльовуючи на Валєрине обличчя шматки рису, китайський менеджер кричить йому ламаною російською: «Ноги есь — работа есь, ноги нету — работа нету». А назвати книжку можна так: «Кисло-сладкая повесть о Настоящем Человеке».