«100 днів» — сповнених надій, без критики та сумнівів.

Дати шанс новому президенту/уряду/парламенту ввійти у колію, розібратися з процесами, почати діяти. Карт-бланш на «перший млинець нанівець».

Виглядає привабливо, чарівно і сучасно!

Є країни де дійсно існує неписане правило, права на помилку, оцінка перших результатів роботи через 100 днів, до цього, ніт.

Та чи варто це правило переймати Україні?

Зараз витає думка, особливо серед прихильників новообраного президента, що ці сто днів є необхідними для нової команди. Великі цілі, модерні ідеї. І тут можна частково погодитися, але...
(все що до, але, немає сенсу).

Україна не готова давати карт-бланш.
Високі ризики, величезна відповідальність, слабкі системи стримувань і противаг.

Про перші два, писати не буду, й коротко зупинюсь на останньому, а саме системі стримувань та противаг.

Всі, навіть не юристи знають, що влада повинна бути поділена на три незалежні одна від одної гілки: законодавчу, виконавчу та судову. В нас же, існує ілюзія поділу. Останні події тільки підтверджують це, розпуск парламенту і дочасна відставка прем'єра, залежні, не реформовані суди.
Політична доцільність та гра без правил ось що якнайкраще описує стан речей, це було раніше, є й зараз.

Саме тому, 100 днів без критики, більш ніж просто ілюзія. Це розкіш, за яку ми не можемо платити. Звісно. Потрібна не критики заради критики, а конструктивна й виражена.

Саме в час слабких інституцій, громадянське суспільство повинно бути голосом який підтримує баланс.

Такі собі дрібні, говірливі й діловиті атланти.
Які не затихають коли бачити несправедливість.
Тому говоріть, щоб бути почутими. І дійте, щоб зміни не залежали від виборів.