Перемовини в історії людства завжди були прерогативою самих розумних, досвідчених і хитрих. Принаймні, успішні приклади.
В перемовинах кожна сторона всіляко намагається поступитись там, де їй це вигідно, і отримати поступки від іншого там, де їй це вкрай потрібно. Для цього справжня цінність певних пунктів перемовин маскується, публічно знецінюється, не говориться вголос. Натомість, всіляко піднімаються питання, які декларуються, як вкрай важливі. Таким чином свідомо переноситься увага опонента і суспільства на ті пункти, по яким насправді можливі великі поступки, які не настільки стратегічно важливі.
Всі «червоні лінії», які малюють сторони публічно до початку перемовин — в більшості своїй можуть бути легко порушені для досягнення справжньої мети. Так, поступаючись на міліметр в окреслених «червоних лініях»можна виторгувати собі кілометр там, де це насправді важливо.
Що ж важливо для України в нинішній ситуації? Чому саме так ставлю питання, бо світ динамічно змінюється разом з загальними і геополітичними правилами та стратегіями. Давайте не будемо забувати, що наша війна — війна за незалежність! За саму можливість існувати українській нації.
На мою думку, Україні вкрай важливо залишити для себе максимальну незалежність, яка тільки можлива для подальшого існування і прийняття рішень. (Повної незалежності не має жодна з країн світу, хоча б за міжнародними договорами, підписаними зобов'язаннями та ратифікованими в національне законодавство хартіями і статутами.)
Ця наша незалежність, в першу чергу, полягає в можливості долучатись до економічних і безпекових союзів, вступати в політичні, економічні та інші утворення без згоди на те третьої сторони. В другу, не менш важливу чергу, йдеться про можливість самостійного формування внутрішньої політики, утримання і розвиток власних збройних сил, достатніх для гарантування безпеки. Якщо ми здатні відстояти ці позиції — перемовини для нас вже є успішними.
По-друге, надзвичайно важливо зафіксувати винного у війні, — саме в такий спосіб, який передбачає відшкодування, репарації, сплату певної щорічної суми на потреби постраждалої від агресії сторони. Без цього пункту декілька майбутніх поколінь українців опиняться в стані боржників. Без цього пункту повернути викрадених країною-терористом дітей, визволення заручників, повернення вкраденого державного і приватного майна буде вкрай складним, якщо взагалі можливим.
Третім надважливим пунктом, який потребує максимальних зусиль, буде невідворотність покарання стороні, яка порушить мирний договір. І покарання не у вигляді чергової резолюції про стурбованість, а дієві економічні, військові та юридичні наслідки. Згоду на санкції проти порушника мають визнати не тільки США і Європейський союз. Перелік країн має бути максимально вичерпним, на чолі з Китаєм, Індією, Бразилією та Іраном. Участь Китаю в майбутній безпековій угоді щодо України взагалі є для нас головною метою, проте не на цих перемовинах.
Українська сторона дуже обережно коментує майбутні перемовини. Звучить конструкт «справедливий мир», який ніхто толком не розшифровує. Загальні фрази стосуються дуже багатьох важливих пунктів, натомість наголос ставиться на окупованих територіях, та неокупованих агресором територій, на які він претендує в своїх заявах. Саме така позиція дозволяє мені припустити, що території і стануть тимчасовим рішенням для досягнення стратегічних цілей. Абсолютно справедливо зауважити, що кожен метр цих окупованих земель политий українською кров'ю. Ця втрата може бути неймовірно болючою, але відворотною. От втрата незалежності не компенсується нічим. А території колись можна буде відвоювати, як це відбувалось в історії з різними країнами багато разів. Недоімперія москви може, і повинна розвалитись, і тоді час для «повернення в рідну гавань» настане дуже швидко і не з такими втратами, як зараз. Звичайно, йдеться тільки про окуповані ворогом землі. Все це не більше, ніж припущення, проте прийняти навіть їх буде неймовірно складно!
Найбільша небезпека в такому сценарії полягає в тому, що незважаючи на єдиний марафон та інші вибрики, українська влада так і не спромоглась контролювати медіапростір, займати там головну позицію і швидко витісняти з нього все шкідливе. Заклики: «а за що ми воювали і кров проливали», підсилені в мільйон разів кремлівськими тролями, можуть призвести до серйозних соціальних потрясінь і масових заворушень. Так звана «диктатура Зеленського» насправді не може контролювати не тільки інформаційний простір, а і вулицю, доведено Борщагівкою. Тому наші досягнення на перемовинах можуть бути (і будуть!!! на мою думку) використані для дестабілізації в короткостроковій перспективі. Події останнього тижня показали, що в Україні вкрай мало моральних авторитетів у владі, настільки мало, що «гасити пожежу» під Києвом виїхав не наряд поліції, а керівник Офісу президента.
Країна-терорист через своїх сумних коней та інших спікерів теж наголошує на пунктах, які насправді не дуже то їх цікавлять. Маячня про денацифікацію, претензії на не захоплені ними території, інші хворобливі фантазії є нічим іншим, як спроба обманути всіх. Московити обов'язково хочуть залишити собі Крим і шлях до нього суходолом, а захоплений ними схід України навряд чи стане серйозним предметом для обговорення на сьогодні. Всі інші окуповані території на півдні будуть «обміняні» на те, чого москва насправді дуже сильно прагне. На мою думку, їм потрібна нова роль в світовій архітектурі економіки і безпеки, повернення ролі «супердержави» та втрачених позицій в Африці, на Близькому Сході та Кавказі. Позаблокова Україна не буде важливою темою, з огляду на крихкість всіх блоків, які сьогодні існують. Ось можливість України формувати чи вступати до нових утворень — стратегічна тема, і позиція москви в цьому питанні буде вкрай непоступливою. Також важливим для кремля є зняття всіх санкцій і обмежень, про це вони не говорять багато, тому прогнозую залізну позицію їх переговорників щодо цього питання.
Сполучені Штати Америки мають свій інтерес, який з одного боку знекровлює небезпечного ворога, а з другого ставлять Україну в позицію вічного боржника. На жаль, в США досі панічно бояться розпаду ерефії, бо не можуть забезпечити перехід величезного ядерного арсеналу в одні адекватні руки. Для нас самим головним є не допустити, щоб США стало на бік москви відкрито. Це не тільки втрата самого могутнього союзника, хай навіть з такими примхами, це втрата підтримки від дуже багатьох країн, які орієнтовані на американський політичний міжнародний вектор. Трамп не вічний, але різкі повороти не притаманні зовнішній політиці США, тому нам потрібно потерпіти ще два роки, і потім можна буде змінити формат відносин.
Європейський союз попри всі свої гучні заяви і величезний потенціал сьогодні є найслабшою ланкою в міжнародній політиці. Система застарілої бюрократії, проблеми з ідентичністю, безликі суспільства споживачів і глибокі розбіжності в баченні спільного майбутнього роблять наших головних партнерів вразливими і непостійними. Майбутні вибори у Франції можуть взагалі схилити шальки терезів не на нашу користь в усій Європі. Звісно, є країни Балтії, Велика Британія та інші зацікавлені в нашому суб'єктному існуванні гравці, проте об'єднана Європа не зможе диктувати свої умови за столом перемовин станом на сьогодні, бо вона роз'єднана. Роз'єднана вона за безпосередньої участі москви, бо тільки сліпий не бачить, як фінансовані росіянами арабські молодики воюють на вулицях Європи з фінансованими росіянами місцевими ультра-правими.
Позиція Китаю "win-win", і світ до цього звик. При любих результатах переговорів Китай отримає те, що їм потрібно. Любий розклад буде послаблювати США, які дуже глибоко влізли в нашу війну, а саме це і цікавить Піднебесну більше за все. Інших достойних суперників у світі більше не лишилось, тому встановлення нового світового китайського порядку буде стояти у них на порядку денному стільки років, скільки буде потрібно. Вони нікуди не поспішають, і тому завжди виграють в довгу.
Сьогодні на українську сторону тиснуть абсолютно всі. Хто через дуже вчасне викриття корупційних схем, хто через бунти ухилянтів, хто через загрозу закрити кордон, не дати зброю, позбавити фінансування... Весь цей тиск поки не зламав нашої єдності і не вибив призначених учасників перемовин з нашої сторони. Проте дійсно спокійним, впевненим і ефективним з усіх наших учасників виглядає тільки Кирило Буданов. Чи зможе він не тільки досягти поставлених завдань, а й правильно подати результати нашому суспільству, покаже час. Завдання вкрай складні, ресурси обмежені, соратники тримають дулю в кишені — така собі історія...
Тому, шановні читачі, поступатись в переговорах не тільки можна, а й необхідно, якщо хочеш досягти свого. При цьому невпинно давити на їх слабкі сторони: бити по рашистській нефтянці, покласти їхню ГТС, тримати фронт і стрій, ні в якому разі не вестись на пропозиції бунтів, погромів і заворушень. Ще раз нагадую, у нас війна не за майже рідний мені Крим чи любий серцю Донбас, а війна за нашу незалежність, за саме існування України та української нації. І виграти цю війну нас змушують сотні років боротьби, мільйони жертв, майбутнє наших дітей та онуків. Стільки століть бути без власної держави є достатнім стимулом, щоб втримати її, навіть за надто велику ціну...
Будуть українці з власною державою — буде кому і як повернути втрачене і взяти своє від Сяну і до Дону! Тим більше, що перегляд існуючих державних кордонів вже став нормою сучасних міжнародних відносин. Доведено в Грузії та Україні.