Коли я дивився на підсумки Абу-Дабі, мене не полишало відчуття, що цей фільм ми вже бачили. Перший за дев'ять місяців тристоронній раунд за участі України, США та росії, два дні роботи, заяви про «конструктивність» – і на виході домовленість про великий обмін полоненими. Одразу скажу: обмін – це важливо, за кожним звільненим стоїть родина, яка чекала. Але території та гарантії безпеки лишилися там, де й були, а The New York Times після зустрічі прямо писала про натяки на глухий кут. І якщо чесно, головний результат раунду – це результат того напряму, який роками тримається на Кирилі Буданові та його людях. Тобто не тієї частини роботи, за яку персонально відповідає керівник делегації Рустем Умєров.
Подивімося ширше. Ще наприкінці лютого Сергій Кислиця заявляв, що військова група виконала близько дев'яноста відсотків технічної роботи з архітектури припинення вогню і залишилися політичні рішення. Минуло дев'ять місяців. Військові свою частину зробили. А політична частина стоїть, і це якраз зона відповідальності керівника делегації – людини, яка має формувати рамку, пропонувати рішення і продавати їх і партнерам, і опонентам. Саме тут у нас і провал.
Я давно спостерігаю за кар'єрою Рустема Умєрова і мушу визнати: на жодній своїй посаді він не продемонстрував ні креативності, ні ефективності, ні прориву. Фонд держмайна, Міністерство оборони, РНБО, тепер Служба зовнішньої розвідки – скрізь одне й те саме. У Фонді держмайна він, будемо справедливими, не нашкодив: малу приватизацію відновили, бюджет отримав свої мільярди, особливих корупційних скандалів за ним там не тягнеться. Але це рівень сумлінного виконавця, а не реформатора. Від його каденції в Міноборони в пам'яті залишився насамперед затяжний публічний конфлікт навколо Агенції оборонних закупівель, і навіть дипломати в розмовах з LIGA.net оцінювали його управлінський досвід у відомстві як не надто вдалий. Ті самі співрозмовники вказували, що історія з «плівками Міндіча» робить його особисто вразливим. А вразливий переговорник – це завжди подарунок для протилежного боку столу.
Можливо, Умєров справді хороший виконавець. Але в перемовинах про завершення війни це якість, яка може зіграти проти нас. Виконавець якісно робить те, що йому доручили. Переговори ж з ядерною державою за посередництва США – це не виконання завдання, а його формулювання. Тут потрібні ініціатива, готовність ризикувати, здатність покласти на стіл рішення, якого ще немає ні в директивах, ні в чужих планах. Хто чекає, поки інші запропонують свої варіанти, той уже програв, бо обговорювати будуть чужий документ. Ми це проходили з «28 пунктами», які нам принесли восени 2025-го: Україна відповідала, а не пропонувала. Так дипломатія перетворюється на вічне наздоганяння.
А тепер про головне, заради чого я взагалі сів за цей текст. Україна зараз у ситуації, коли нам конче потрібно чітко окреслити, що ми вважаємо своєю перемогою. Не гаслом, а набором конкретних умов, які можна виміряти й захистити. Бо піти на мир лише тому, що нас до нього примушують, – це не мир, а пауза перед наступною війною. Але визначити це для себе – лише початок. Далі треба переконати опонентів, що наша перемога – це і їхній результат, з яким вони зможуть вийти до власного суспільства. Ще Сунь-цзи радив залишати противникові золотий міст для відступу, і йдеться не про поступки, а про архітектуру угоди, яку ворогові вигідніше виконувати, ніж зривати. І паралельно переконати наших ключових партнерів, насамперед Сполучені Штати, що наша перемога – це і їхня перемога. Для нинішньої адміністрації це мова угод, ресурсів і технологій. Угода про надра 2025 року показала, що такою мовою з Вашингтоном говорити можна, а український бойовий досвід і дронові технології – це актив, якого сьогодні немає в жодної армії НАТО.
Своє суспільство, опонент, партнери – три аудиторії, три різні мови і одна позиція. Це найскладніша дипломатична робота, яку тільки можна уявити. І якщо ми справді хочемо закінчити війну дипломатією, для неї потрібна зовсім інша кваліфікація, ніж та, яку демонструє Рустем Умєров.
Тут не обійти попередника. Біда перемовин, які вів Андрій Єрмак, була в тому, що він вів їх з базових позицій річної давнини, ніби ситуація на фронті, у Вашингтоні й у Європі застигла на місці. А його ключовим результатом був не успіх за столом, а схвалення на Банковій: сподобатися Володимиру Зеленському було важливіше, ніж переграти опонента. Та заради справедливості скажу: у Єрмака хоч якась ініціатива була. Можна по-різному ставитися до «Формули миру», саміту в Бюргенштоку чи групи Єрмака–Макфола з санкцій, але це були спроби нав'язати власний порядок денний. Хай і невдалі.
Умєров, як на мене, взяв у попередника його найгіршу рису – прагнення сподобатися – і додав до неї безініціативність. І це не лише моя думка. Ще в момент його призначення колонка в Kyiv Post називала заміну Єрмака на Умєрова грубою помилкою, бо лояльність поставили вище за компетентність. А цього червня LIGA.net з посиланням на трьох дипломатів писала, що Умєров залишається в перемовинах насамперед тому, що його особа і манера поведінки «дуже імпонують» Президентові, а сам він не схожий на людину з політичними амбіціями, здатну скласти конкуренцію. Для апаратної кар'єри це ідеальна характеристика. Для головного переговорника воюючої країни – тривожна.
Найприкріше, що сильніші гравці в команді є. Сергій Кислиця – кар'єрний дипломат, який роками протистояв російській дипломатичній школі в ООН і знає її зсередини. Кирило Буданов розуміє логіку противника як мало хто і вміє домовлятися з ворогом про конкретні речі, а не про декларації, і обміни полоненими – найкращий тому доказ. Але жоден із них делегацію не очолює, а отже, їхня роль, найімовірніше, більш технічна. І це неправильно. Я не кажу, що делегацію обов'язково має очолити Буданов чи Кислиця: у кожного своє навантаження, а в Буданова ще й Офіс. Але коли над сильними фахівцями стоїть людина, чия головна якість – відсутність ініціативи, це щонайменше сумнівна конструкція. Це як поставити командиром бригади офіцера, який ніколи не ухвалює рішень сам: штаб може бути блискучим, але бригада в наступ не піде. І окреме питання, на яке я поки не бачу відповіді: де в цьому процесі МЗС з його дипломатичною школою, аналітикою та інституційною пам'яттю?
Заради об'єктивності – аргументи на користь Умєрова теж є, і я не збираюся їх ховати. Він неконфліктний і передбачуваний, у перемовному процесі ще з 2022 року: Стамбул, зерновий коридор, обміни через турецьких посередників. Президент наприкінці жовтня прямо казав, що альтернативного складу групи в нього поки немає, хоча до змін він відкритий. А зміна керівника делегації посеред процесу – це завжди ризик втратити контакти і темп. Це серйозні аргументи. Але вони працюють лише тоді, коли процес рухається. Коли технічна частина дев'ять місяців як готова, а політична стоїть, ризик залишити все як є стає вищим за ризик змін.
Україна – не росія, тут немає недоторканих, і не треба творити кумирів: ні з генералів, ні з переговорників. Посада керівника делегації – не нагорода за лояльність і не тихе місце для зручної людини. Сьогодні це одна з ключових бойових посад у державі, просто фронт тут проходить через стіл перемовин. Рішення про склад делегації – прерогатива Президента, і відповідальність за нього теж на ньому. Але підказувати – наш обов'язок. Спочатку чітко визначити, що для нас є перемогою, а потім поставити на чолі делегації того, хто здатен цю перемогу не лише відстояти, а й «продати» – і опонентам, і партнерам. Сподобатися на Банковій – це не результат. Результат – це мир, після якого нам не доведеться воювати знову.
А поки дипломати шукають слова, армія тримає фронт. Не забуваймо про це.