Коли навколо чергової медійної хвилі — цього разу про «партію військових» — знову дзвенить один і той самий телеканал, який «звісно, не має жодного стосунку» до Петра Порошенка, я вкотре ловлю себе на думці: перш ніж рахувати чужі скелети в шафах, незле згадати біографію того, чиї майданчики цю хвилю женуть. Не заради помсти й не заради «чорнухи» — а заради простого принципу: в Україні немає недоторканих. І патріотизм міряється не гучністю гасел, а послідовністю вчинків. Розберемо два епізоди, від яких нікуди не подітися.

1. Фабрика, яка платила податки ворогові.

Нагадаю факти, а не емоції. Липецька кондитерська фабрика «Рошен» належала корпорації Порошенка з 2001 року. 19 березня 2014-го її роботу «призупинили» — так це подавали публічно. Проблема в тому, що реально виробництво тривало аж до квітня 2017 року: цукерки випускали до останнього робочого дня. За даними розслідувань (зокрема Радіо Свобода), у 2014–2016 роках корпорація вивела в Україну дивідендів від російських активів приблизно на 72 мільйони доларів. А у квітні 2016-го сама липецька фабрика сплатила до скарбниці РФ близько 8 мільйонів доларів податків.

Вдумаймося. Поки на Донбасі гинули наші військові, підприємство українського президента справно поповнювало бюджет країни, яка вела проти нас війну. Це не абстракція й не гасло — це реальні платежі до казни агресора.

2. «Путін заблокував продаж» — і що показала митниця.

Офіційна лінія захисту звучала так (Харківський економічний форум, вересень 2018): мовляв, Путін ще з перших днів агресії навмисно заарештував фабрику як актив — щоб її «не можна було ні продати, ні передати», — і робив це спеціально, аби дати опозиції привід звинувачувати Порошенка.

Гарна конструкція. Одна проблема: якщо майно під «непереборним» арештом, то як з нього спокійно вивозили обладнання? Програма «Гроші» на 1+1 та розслідування УНІАН показали чотири перетини кордону рошенівським устаткуванням — насосами, теплообмінниками, холодильними машинами — у жовтні 2015-го, квітні 2016-го і двічі в січні 2018-го. Вантажі їхали на київську адресу корпорації на Рибальському. Виходить, арешт був доволі вибірковим: старі радянські цехи й російська земля — під замком, а дороге обладнання — вільно їде додому. Це вже не «Путін заблокував». Це менеджмент, який чудово орієнтувався, що можна вивезти, а що ні.

Фінал теж показовий: у лютому 2024 року Жовтневий районний суд Липецька «націоналізував» залишки фабрики, а самого Порошенка в РФ оголосили екстремістом. Тобто актив ми зрештою втратили — але не в 2014-му «через Путіна», а в 2024-му, простоявши й проплативши податки роками.

3. «Цинічні бандери»: обмовка, яка стала мемом.

А тепер епізод, який любителі творити кумирів воліють не згадувати. 25 березня 2015 року, на урочистостях з нагоди річниці СБУ, Порошенко емоційно розповідав про вбивство під Волновахою офіцера СБУ Віктора Манзика. І замість «цинічні бандити» вимовив: «Цинічні бандери… бандити в мілітарній формі зі зброєю в руках грабували українців».

Заради об'єктивності одразу скажу: так, це була обмовка, він одразу виправився. Я не з тих, хто на рівному місці ліпить із застереження ідеологічний вирок. Але два моменти відзначити варто. Перше: фраза миттєво стала інтернет-мемом — з хештегом, нашивками, фотожабами. Друге: публічно за неї президент так і не вибачився — політологи тоді пояснювали це небажанням «провокувати конфлікт». Для політика, який згодом зробив «армію, мову, віру» стрижнем своєї кампанії, це радше промовиста деталь про дистанцію між ретельно збудованим образом і живою реакцією.

Що з цього випливає.

Не те, що Порошенко — «зрадник». Такими ярликами кидаються якраз ті, від кого я хочу відрізнятися. А те, що людина зі складною, суперечливою бізнес-біографією воєнного періоду й з відомими обмовками — це звичайний політик, а не ікона. І коли його штаб та його канали намагаються вибудувати культ то навколо одного генерала, то навколо іншого, а паралельно героїзують власного лідера як безальтернативного «головного патріота» — варто тримати в голові весь контекст.

Україна — не Росія. Тут немає недоторканих: ні чинної влади, ні опозиції, ні генералів, ні експрезидентів. Кадрові й політичні рішення ухвалюються за Конституцією, а не під тиском медійних хвиль, які підозріло синхронно збігаються з інтересами Кремля. Наше завдання — не міняти одних кумирів на інших, а підвищувати політичну культуру й не даватися на інформаційні операції, кому б вони не грали на руку.