Один з найбільших ідеологічних дискурсів останнього часу: питання російської культури. Культури, яка сама себе називає «вєлікой» і вже у цьому проявляє свою сутність. Адже нібито, є два типи культури: велика імперська цивілізація та малі, нікчемні та куці культури скорених народів. Такі культури можна знищувати або ж асимілювати, забираючи собі своїх найкращих представників. Така логіка будь-якої імперії, логіка знищення та придушення всього, що суперечить імперському наративу.

Російська культура дійсно визначальна. Ніхто у здоровому глузді не стане заперечувати геній Достоєвського чи Чайковського. Ніхто не применшить внесок Толстого чи Буніна у світову літературу. Але геній — це не імунітет від злочинів, генії цілком можуть служити злу, служити, як і все, що вони роблять, талановито й щиро. Чи був би можливий Освенцім без Вагнера та Лені Ріфеншталь? Історія не знає умовного способу. Але ми точно знаємо, що справді великі твори та блискавичні ідеї наближають зло, роблять його більш привабливим. Чи не найяскравіший приклад: «Біла гвардія» Булгакова. Чи хоч один читач асоціював себе з страшними, дикими петлюрівцями, схожими на Шарікова, іншого героя Булгакова? Або з безпорадним гетьманом Скоропадським, його нібито нещирим, штучним українофільством? Звичайно, ж ні, всі хотіли бути білими офіцерами, лицарями, які воюють за «єдіную та нєдєлімую». До речі, хоч ми й менше чули про «білий терор», ніж про червоний, але ці «лицарі» були добре відомі на теренах України. Приблизно так саме, як Буча назавжди запам'ятала їх ідейних наступників.

Російська культура — це культура брехні, візантійської підлості та безвідповідальності. Той самий Достоєвський розповідав у своїх творах про «сльозінку дитини», якої не варта гармонія всесвіту. А у приватних листах писав про «жидовські рожи, які прагнуть погубити народ-богоносєц». Йосип Бродський, рятуючись від радянської імперії у США, поряд з талановитою поезією, писав образливі пасквілі на Україну. Лише за те, що Україна посміла зробити те, що зробив сам Бродський — втекти з великої тюрми народів. Олександр Солженіцин, нобелівський лауреат, який особисто постраждав від сталінського режиму, сидів у радянських концтаборах з вояками УПА (доречі, йому хоча б вистачило мужності описати українських повстанців більш-менш правдиво) — навіть він у кінці життя прийшов до шовіністичних та ксенофобських ідей.

Саме тотальна, безпринципна брехня — основа російського культурного наративу. Вся культура цієї імперії нагадує російську матрьошку: розписану зовні величними полотнами Врубєля та Васнєцова, а всередині — безправність, страждання та кров. І кожен західний дослідник, намагаючись знайти «таінствєнную рускую душу» не може осягнути простий факт: цієї душі там просто нема. Є ілюзія, морок, доведена до ідеальності омана, яка стала вже й самооманою.

Чи маємо ми скасовувати російську культуру? Очевидно, це неможливо зробити нормативно. Російська культура завжди буде поряд і, що ще гірше — вона завжди буде всередині кожного з нас. Лише майбутні покоління зможуть ставитись до російської культури, так як ми ставимось до іспанської чи бельгійської. Шануючи талант окремих авторів, підтримуючи тих небагатьох, хто дійсно зберіг здорове мислення в умовах тотальної брехні навколо. Але поки — сегрегація та мінімізація впливу всього російського в Україні. Деколонізація України має нарешті завершитись.