На сувору науковість не претендую, але, як мені здається, усі ідеологічні вчення останніх століть можна звести всього до кількох течій. Я вважаю, що будь-яка ідеологія повинна мати відповідь на дуже прості питання. Хто винен або що винне в тому, що дане суспільство не ідеально? Що треба зробити, аби виправити становище? Виходячи з відповідей на них, я і класифікував усі відомі мені ідеології.

ЛІБЕРАЛІЗМ. Головний посил цієї ідеології – державна машина, яка базується на придушенні людської індивідуальності і на всіляких застарілих (середньовічних, патріархальних) соціальних конструктах – не дозволяє особистості нормально розвиватися. Дайте людям свободу (і пістолет) і все само собою налагодиться в кращому вигляді. Людина по своїй первісній природі, вважають ліберали, розумна, кмітлива, чиста і невинна. (Спойлер – вони помиляються). Все погане в його особистості привнесене неправильно влаштованим суспільством. Анархісти – окремий випадок носіїв ліберальних ідей – вважають, що слід знищити державу, як таку, і бажано швидше. Всі інші ліберали вважають за краще говорити про еволюційні реформи з поступовим розширенням переліку прав пересічних громадян на прояви їх індивідуальності.

Повною мірою ліберальна ідеологія ніде і ніколи реалізована не була. Головна причина в тому, що люди зовсім не проти отримати повну свободу дій для себе особисто і надати її певному колу людей, але не готові розширити це коло включно до рядових громадян. Їм здається, що ці люди будуть неправильно користуватися наданою свободою, так як «не цілком правильні» або «ще не доросли» до потрібного рівня розвитку. Для будівництва ідеального суспільства, слід всіх, хто не відповідає вимогам, «перевиховати». Дуже часто під гаслами лібералізму до влади приходили чергові ініціатори «закручування гайок». «Ми змусимо вас бути вільними. І якщо для цього треба будувати концтабори, то так тому і бути».

Але якісь приклади реалізації ліберальних ідей в історії привести можна. Освоєння Дикого Заходу в США, якщо не брати до уваги індіанський фактор та права жінок, проходило в суто ліберальному дусі. Люди самі встановлювали правила гри, називали їх законами і самі їм слідували, якщо того хотіли. Китай останніх десятиліть хороший приклад економічного лібералізму. Свобода підприємництва і свобода експлуатації робітників в країні була практично нічим не обмежена. Ні тобі жорстких законів про працю, ні метушні з екологією. Щось подібне Європа переживала в XIX столітті.

Існує безліч економічних шкіл, які сповідують лібералізм. Не дивлячись на відмінність в підходах, їх об'єднує та проста думка, що податковий прес на підприємців слід послабляти, наскільки це можливо. І тоді бізнес бурхливо розквітне, забезпечуючи працівників зарплатою, а суспільство – податковими надходженнями. Нехай податки невеликі, проте тих, хто їх платить – багато. З іншого боку податків і не потрібно багато, бо участь держави в житті пересічного громадянина мінімальна. В сучасних європейських країнах можна також розгледіти певні елементи ліберальної політики в плані ставлення до всіляких меншин. Але в цілому, як у Європейському союзі, так і в більшості інших країн, які називають себе «цивілізованими», зараз панує інша ідеологія.

КОМУНІЗМ. Якщо виокремити головне в тому, що в середині позаминулого століття писали про капіталізм Маркс і Енгельс, то вийде наступне. Власники фабрик і заводів експлуатують найманих працівників, які не мають ані капіталу, ані знарядь виробництва. Тому пролетарі відсторонені від розподілу додаткового продукту, який створюють своєю працею. І це несправедливо, вважали класики. Рецептів вирішення проблеми за великим рахунком існує всього два.

Радянський. Експлуататорів слід усунути (найпростіше фізично), підприємства повинні належати всім трудящим за посередництва народної держави. І від цього буде всім робітникам, колгоспникам, а також представникам творчої та технічної інтелігенції – велике щастя. На ділі відбувається наступне. Справжнім власником підприємств в цій системі стає чиновник, бо «народ» і «народна держава» – абстракції. Вони в реальному житті не існують. За відсутності дієвого механізму підбору ефективних менеджерів на роль таких ерзац власників (ерзац через те, що власність не передається у спадок на законних підставах, її не можна продати або купити), підприємства дуже часто неефективні і довгі роки виробляють дорогу і нікому непотрібну продукцію, а гарна і дешева завжди в дефіциті. Погано сприяє «загальнонародна власність» і тісно пов'язана з нею планова економіка науково-технічному прогресу.

Соціал-демократичний. Експлуататорів не треба знищувати, з ними треба домовлятися. Влада, обрана демократичним шляхом, виконує свої соціальні функції і частково обмежує свободу підприємця, перерозподіляє частину додаткового продукту на користь тих, хто його створює. Тобто держава на рівні законів встановлює розміри мінімальної зарплати працівників, максимальну тривалість робочого дня і робочого тижня, призначає за рахунок оподаткування підприємців різноманітні соціальні виплати – по безробіттю, по догляду за дітьми для матерів, пенсійні тощо

Начебто звучить непогано, але є дві серйозні проблеми. Перша – таке суспільство з часом породжує два класи соціальних паразитів. По-перше, тих, хто отримує допомогу, нічого не створюючи. По-друге, тих, хто нічого не створює, а лише займається перерозподілом коштів. Не слід недооцінювати шкідливість другої категорії паразитів. Чиновник, який займається розподілом благ в соціал-демократичному раю, кровно зацікавлений в тому, щоб одержувачів допомоги в перспективі ставало якомога більше. У підсумку, в європейських країнах, де ця ідеологія пустила глибоке коріння, армія утриманців з кожним роком зростає мало не в геометричній прогресії. Друга проблема – бізнес, підприємництво, обтяжене соціальними податками, стає неконкурентоспроможним у порівнянні з тими країнами, де таких податків немає або де вони менші за розміром. Бізнес закриває фабрики у себе вдома, щоб відкрити філії в тих країнах, де соціал-демократична ідеологія ще не стала панівною, або в тих, де популізм законодавців не настільки яскраво виражений. Або ж бізнес ховається в тінь, приховує прибутки. Грошей для соціальних виплат стає менше.

По суті справи країни з успішною соціал-демократією процвітають тільки завдяки тому, що там достатньо багато людей з розвиненою трудової етикою. Ці люди готові працювати навіть якщо їм вигідніше (менш клопітно) жити на державні виплати. Ці люди ведуть бізнес у себе на батьківщині, хоча вигідніше було б все виробництво перенести в який-небудь Бангладеш.

НАЦІОНАЛІЗМ. Головний ідеологічний посил націоналіста – у всіх проблемах суспільства винні присутні в ньому сторонні елементи, що відрізняються від титульної нації: за мовою, расою, культурним кодом, віросповіданням, ментальністю та іншими ознаками (їх може бути кілька або ж досить однієї). Саме ці «погані люди», які не є патріотами країни, шкодять розвитку держави, багато крадуть і творять інші різні непристойності. Через це на всіх не вистачає ковбаси і масла. Діти плачуть, ридають удови.

Це ідеологія – «обманка». За нею не стоїть ніяких практичних дій, крім як «зробити життя чужаків гірким». Націоналізм, як правило, базується на ненависті, а вона непродуктивна. Негативні емоції ефективні лише в тих випадках, коли мова заходить про руйнування. Для творення ненависть марна. Чи може бути ефективним менеджер, якщо його вибирали виходячи з його «правильного» родоводу, прізвища прабабусі і форми черепа, а не через його ділові та особистісні якості? Питання виключно риторичне.

У підсумку, поки певна частина суспільства зайнята «полюванням на відьом», насильством і руйнуваннями, володарі або тупо набивають власні кишені, щоб вчасно звалити з країни, коли жертвами кривавого коло насильства стануть самі можновладці. Або ж тихенько проводять політику в дусі інших ідеологій, обманюючи «правовірних» награними фразами про боротьбу з ворогами народу. Є ще можливість почати експансію назовні, щоб покінчити зі «злом» у всесвітньому масштабі. Історія людства багата прикладами подібного.

Про всяк випадок хочу обмовиться, що в попередніх абзацах говорив про націоналізм, як ідеологію, а не про націоналізм, як крайню форму патріотизму – любові до батьківщини і титульної (рідної) нації, її мови та культури. Такого роду націоналісти можуть бути прихильниками будь-якої ідеології.

КОНСЕРВАТИЗМ. Це ще одна порожня ідеологія, яка експлуатує людські страхи перед змінами і непередбачуваним майбутнім, а також людську здатність бачити минуле в прикрашеному вигляді, без проблем і неприємностей. Головне бажання консерватора – усе повинно бути таким, як було вчора (або в минулому столітті), в крайньому випадку, нехай все залишається так, як є.

В реальному житті суспільство не здатне зупинитися в розвитку, так само як і неможливо повернутися в минуле. Проробіть як-небудь такий експеримент. Покладіть на більярдний стіл кілька куль в певному порядку, після чого розведіть їх руками в різні боки, а потім спробуйте повернути їх в початкове положення, використовуючи всього один рух – протилежний тому, який ви використовували, коли розводили кулі. Нічого не вийде. І це всього лише кілька абсолютно однакових куль на рівному столі. А уявіть собі, що мова йде про мільйони людей зі своєю волею, бажаннями і баченням навколишнього світу!..

На практиці, прийшовши до влади, консерватори змушені в силу необхідності реагувати на виклики часу, ні кроку до щасливого минулого їм ступити не вдається, якщо не брати до уваги деяких заборон – переважно в сфері суспільної моралі. Звісно в тому вигляді, як консерватори її розуміють.

Нинішні проблеми України пов'язані значною мірою з тим фактом, що більшість політичних рухів, що існували до недавнього часу і мали хоч якусь ідеологію, були за своєю суттю консервативними. Комуністи і їм подібні мріяли про втрачений рай розвиненого соціалізму. Дехто зазирав ще глибше в минуле і мріяв вдихнути життя в труп «суспільства порядку» часів Сталіна. Для націоналістичних партій крім вельми спірної тези «права нації вище прав людини» маяком служили ідеальний світ побудови національних держав Європи в позаминулому столітті або збережені в народній пам'яті деталі буття українців «за кесаря» чи то в Польщі. Партія Регіонів, якщо зішкребти гламурний глянець передвиборних гасел, була глибоко консервативною. Її діячі золотою епохою вважали дев'яності роки минулого століття, коли статки робилися просто з повітря, а народ, зайнятий виживанням, «не ліз в політику». В результаті країна замість того, щоб реагувати на виклики часу, тупцювала на місці, проїдаючи те, що встигли побудувати при соціалізмі. Замість розвитку у наявності була лише стагнація.

Зауважу при нагоді, що не слід дивуватися тому, що претендент на пост Президента України від націоналістичних партій під час дискусії погодився з усіма пунктами програми комуністів. Кошулинський і його соратники – консерватори. Вони хочуть повернути минуле. Про позаминуле століття у них досить невиразне уявлення, а ось радянське минуле вони добре пам'ятають. Отже їхній ідеал – така собі незалежна радянська Україна, де місце провідної і спрямовуючої КПРС займає їхня партія. Маємо, що маємо.

На Заході, до речі, консерватори часто є економічними лібералами. У цьому теж немає нічого дивного. Вони черпають натхнення в минулому, в часах дикого капіталізму, коли бізнес ще не встигли обмежити всілякими соціал-демократичними путами.

ПАТЕРНАЛІЗМ. Ця ідеологія по суті є залишком того, що у середні віки було ідеологією аристократів. Згідно з нею в суспільстві існує тільки певна частка людей, які здатні раціонально оцінювати його нагальні проблеми та знаходити шляхи їх вирішення. Усі інші на це не здатні, бо для них більш характерна емоційна оцінка дійсності. Не казати ж, що ці люди в інтелектуальному плані трохи того?.. Так от на чолі державі в якості батьків та матерів нації повинні бути саме люди першого типу, обрані голосами тільки своїх «однодумців». Усі інші виконують роль дітей, про яких турбуються, витирають носи тощо.

Як не дивно, ця ідеологія базується на реальних фактах. Але!.. Проблеми починаються одразу, коли хтось бере на себе сміливість обрати, а хто саме має право належати до першої групи обраних. В країнах третього світу це вирішується просто. Хто при владі, хто був найнахабнішим або сильнішим від конкурентів, той – аристократ. Або ж десь залишись залишки феодальної аристократії. Однак частіше всього ця аристократія давно вже знаходиться на межі виродження. Бо ж розум і здатність раціонально оцінювати навколишній світ нажаль не передається від батька до сина, від матері до доньки автоматично. І до влади в патерналістському суспільстві частіше приходять пройдисвіти і людожери аніж батьки нації.

Думаю, варто згадати ще про так званих ЛІВАКІВ. Крім звичайних анархістів і неомарксистів, які намагаються в різних пропорціях змішати радянський і соціал-демократичні рецепти побудови світлого майбутнього, в цьому середовищі є ще один численний прошарок. Це люди з загостреним почуттям справедливості, метою життя яких є боротьба за щастя знедолених і пригноблених.

Спочатку на роль жертв добре підходили робітники і селяни. Отже такі борці і ставали до лав марксистських партій. З часом, коли соціал-демократія у деяких країнах світу давала свої плоди, ці класи захищати стало зовсім незручно. Не виглядали вони гнаними і голодними. Гарною заміною на певний час стали геї і лесбійки. Так, у Західній Європі довгий час саме комуністичні партії були головними захисниками так званих «сексуальних меншин». Ці маргінальні партії тільки в цьому середовищі і могли знайти хоч якусь підтримку.

Після того, як і в цьому питанні у співпраці з лібералами був досягнутий явний прогрес, «ліваки» не припинили пошуків того, кого можна захистити. Кому ближче став захист братів наших менших – тварин. Хтось шукає можливість захистити людей – носіїв унікальних характеристик. Хтось став відстоювати право вихідців з мусульманського сходу на свої дикі з точки зору європейця звичаї на тій підставі, що мусульмани в порівнянні з християнським більшістю – принижені й ображені.

Нічого поганого в такій позиції зазвичай немає. За справедливість можна і потрібно боротися. Якщо не брати до уваги фанатиків, готових убити сотні, тисячі невинних людей, щоб досягти блаженної миті, коли жодного скривдженого в світі не буде.

Люди в своїй масі дуже непослідовні. Їм властиво поєднувати непоєднуване – постулати двох або навіть трьох різнорідних ідеологій. А ще в світі присутній явний запит на нову ідеологію, вожді якої виразно і доступною мовою зможуть пояснити, як побудувати більш-менш ідеальне суспільство. Ну, в якому у всіх буде все їм потрібне. Бажано без жодних зусиль з їхнього боку.

У будь-якому випадку, сподіваюся, мої нотатки будуть корисні тим, хто хоче розібратися в багатоголоссі українських партій. Хоча в своїй масі вони здаються безідейними, за фактом певна ідеологія в їхній діяльності проглядається.