Останнім часом багато доводиться подорожувати потягами по Україні. І звичайно, що в них можна зустріти абсолютно різних людей. Знайшовши своє місце в вагоні, я побачив свого компаньйона (потяг прямує до славного міста Кривий Ріг). Це був молодий хлопчина, як потім виявилося 11 років. Перед відправленням мені телефонували з дому, друзі. Свої розмови я вів, за давно усталеною звичкою, українською мовою.

Після того як потяг рушив з місця, мені впала в око певна знервованість юнака. Він постійно рухав ногами, рився в пошуках вчорашнього дня, в своїй сумці. Перемагаючи свою сором'язливість, він запитав, при цьому ховаючи свій погляд:

- А Ви із етіх… Укропов?

Я реально оторопів від такої фрази. Це на певний час вибило з рівноваги.

- А з чого ти це взяв? – запитав я в нього.

- Ну, Ви ета, гаварілі па-украінскі… Я й падумал шо ета, — відповів буденно хлопець.

Далі ми почали розмовляти — як виявилося, що він родом з Макіївки. Переїхав з батьками до Кривого Рогу, бо не стало роботи. Там же і пішов до школи. Але до 2015 року жили в цьому донбасівському місті.

- Мамка називаєт папу «бандеровцем» так как он сразу бил протів апалчєнцев. Папа гаваріл шо ета бандіти. А мама і сєстра наоборот.

Через декілька хвилин, він попиваючи чай та доїдаючи кекс, розповів мені як їх в 2014 водили на парад в Донецьку, де він побачив полонених «укропав» і йому було їх не шкода, бо вони творили зло. В школах проводили патріотичні уроки, де їх переконували в ненависті до всього українського.

- А ти сам бачив як ці «укропи» вбивали мирних жителів, знущалися?

- Чесно говоря нєт, но об етом всє гаварілі. І дома, на уліце, в школє пастаянна.

Цей хлопець абсолютно щиросердечно вірив в те, що йому говорили. В такому віці, діти все сприймають на віру та без фільтрів. Але він говорив завченими фразами, як з радянських фільмів про війну. Стало ясно, що російська пропагандистська машина знищила цих дітей. Їх буде дуже важко повернути до нормального стану.

Всі міфи, які ми знаємо, це юнак мені переповідав з власними незначними інтерпретаціями. При чому абсолютно без якоїсь ворожості в мою сторону. Я б не сказав, що він ненавидить «укропав», просто його так навчили говорити і сприймати світ. А він ще ж просто дитина.

Я почав йому розповідати про те, що саме Росія вина в тому, що сім'ї довелося покинути рідну Макіївку, в тому, що багато вбитих та поранених, в занепаді, в страшних руйнуваннях, тотальному зубожінні людей на Донбасі. Наша розмова була довгою та досить напруженою. Адже не так просто достукатися до дитячого серця, яке занапащене цієї отрутою. В такому ж віці нереально апелювати до логіки.

Потім прийшла його сестра…Така знаєте типова «міс ДНР»...

На прощання він мені пожалівся, що в криворізькій школі, однокласники називають його «сєпаром» і практично ніхто не хоче з ним товаришувати.

Ця зустріч показала одне, що нам треба якось подумати як повертати людей, особливо дітей, з ментального російського полону.