Анатолій Шара

Звичайна українська лікарня. Медсестри з презирством дивляться на людей, які сидять/стоять в чергах зі стосами паперів. Ескулапи швидко пробігають повз них.
Окрім мене в черзі: пара все-знаючих пенсіонерок та декілька «мужичків» з запухшими обличчями. Скоріш за все — водії «маршруток» бо тільки й розмов про цей бізнес.
Аж раптом всю увагу до себе привернула молода яскрава дівчина, яка однією рукою тримала телефон біля вуха, а іншою тягнула сина. Хлопчина років 6 був закутаний наче немовля. Він ніжно притискав до грудей свій іграшковий вантажний автомобіль.
-Ну да...Я вже прийшла. Як куди??? В больницю...Ти шо не слухала, шо я тобі тіки шо казала.
Пані продовжувала говорити по телефону. Відірвавши його на декілька секунд, вона запитала в нас:
-А хто крайній?
Один з водіїв поспішливо підняв руку. ЇЇ коротка як мій пасок чорна шкіряна юбка, ботфорти такого ж кольору, яскравий макіяж та парфюми безумовно привернули увагу. Інший тут же засіпався та показав жестами на своє місце, що «мол сідайте, красуння». Вона скривила обличчя, тим самим повідомивши про відмову та розвернулася до вікна.
-Ма, а ми тут довго стояти будемо?
-Нєт. Січас з того кабінєта вийде тьотя Оля і поведе маму до врача. А ти її тут підождеш. Харашо?
-Да. А ти дасиш мені тіліфон пограться?
-Канєшо, тіки коли піду. Зараз я тьоті Олі соопщєніє у вайбєр отправлю, шо ми вже прийшли.
-Ма... ма... чуєш!!!, — ніяк не вгамовувався синок.
-Да,- сказала вона роздратовано, — шо ти постояно мамкаєш?
-А хто така «прастітутка»?
Біля кабінету запанувала театральна тиша :)
Мама відразу знітилася, відірвалася від телефону, поправила пасмо білого пофарбованого волосся.
-Нууууу, це... як тобі сказать...А де ти вопщє почув це слово?Хто тобі сказав?
-Маріна Вікторовна, учителька з другого класа, сказала, шо ти одіваєшся як «прастітутка»...