В Україні тривають гарячі дискусії щодо формулювань і змісту, який вкладають наші та західні політики у заяви щодо поточних перспектив євроатлантичної інтеграції України. Ми вкотре дратуємося і засмучуємося з приводу відсутності серед членів НАТО консенсусу в питанні надання Україні Плану дій щодо членства, сподіваючись таки рано чи пізно отримати місце під натівською парасолькою.

Водночас польські експерти, краще знаючи та відчуваючи ситуацію як всередині Північноатлантичного альянсу, так і Європейського Союзу, звертають увагу на поступове поширення по той бік океану інших настроїв, які зрештою можуть призвести до кардинального перегляду союзницьких відносин та зміни системи безпеки у Європі. Нам вони можуть видатися надто радикальними, проте якщо згадати нещодавній період активного стягування Росією військ до українського кордону та сигнали про те, що Україні не варто особливо розраховувати на військову підтримку США, не такими вже й неймовірними.

Зокрема, політичний оглядач і експерт у справах Росії Марек Буджіш говорить про можливість виходу США з Європи як частини довгострокової стратегії. Про це йдеться у статті "Exactly How Helpless Is Europe?" професора Гарвардського університету та одного з головних представників неореалістичної школи міжнародних відносин Стівена М.Уолта, який задається питанням, чи насправді Європа є настільки слабкою, що не може самостійно захищатися від потенційних загроз і мусить використовувати військову підтримку США (https://foreignpolicy.com/2021/05/21/exactly-how-helpless-is-europe/).

М.Будшіж також звертає увагу на місце публікації – впливове ліберальне видання "The Foreign Policy", автори якого беруть участь у формуванні лінії американської зовнішньої політики, та зазначає, що голоси на користь зменшення інтересу Сполучених Штатів до Європи посилюються останніми тижнями в американських дебатах експертів.

На думку Стівена М.Уолта, основна теза, на якій з часів Холодної війни базується політика США щодо Європи і згідно з якою без американської військової підтримки старий континент не зміг би самотужки впоратися із загрозами, є застарілою. Стратегічна автономія Європи насправді відповідає інтересам США.

На підтвердження наводиться порівняння потенціалів, пов'язаних з існуючою географією безпеки. Якщо констатувати, що основною загрозою є Росія, то Європа, в якій проживає майже 500 мільйонів людей, має справу з країною, в якій проживають 142 мільйони громадян. На економічному рівні диспропорція ще більш виражена — європейські члени НАТО мають ВВП 15 трлн дол США, Росія майже в 10 разів нижче, тобто 1,7 трлн. Звичайно, це не перекладається на військовий потенціал, який протягом багатьох років Європа не розвивала, користуючись тим, що її захищали США, але вона має необхідні умови, щоб швидко наздогнати суперника.

Таким чином, як за фінансовими, так і за технологічними можливостями європейські члени НАТО цілком здатні дати собі ради з Росією, яка вже не є такою потугою, як колишній СРСР. У такому разі якими є приводи для постійної військової присутності США в Європі?

Уолт сперечається з тезою, висунутою двома іншими дослідниками — Гюго Мейером та Стівеном Г.Бруксом, які ствержують, що основною причиною, яка виправдовує військову присутність США в Європі, є «стратегічна какофонія». Під цим терміном вони розуміють відмінності між європейськими членами НАТО в оцінці основних сфер ризику, що унеможливлює встановлення спільних пріоритетів, стверджуючи, що саме цей фактор зумовлює необхідність арбітражної, керівної ролі США в європейській системі безпеки. На їхнє переконання, зіставлення потенціалів європейських країн НАТО з Росією «на папері» не має сенсу, оскільки без США Європа не змогла б досягти політичної згуртованості, яка є умовою спільного опору російській агресії. Росія здатна «вишукувати» окремі держави і нав'язувати їм свої умови, користуючись своєю перевагою.

Полемізуючи з цією тезою, Стівен М.Уолт вважає, що принаймні з одного питання еліти старого континенту досягли дивовижного консенсусу, незважаючи на усі різниці. Це консенсус щодо того, що американські війська є потрібними в Європі. Але це пояснюється не реальною загрозою, а тим, що так просто зручніше і якби одного разу американці відступили, переконавшись здалека, що співвідношення сил в Європі не змінилося, європейцям довелося б діяти. А це завжди некомфортно, оскільки вимагає докладання зусиль, зміни бюджетів, стилю життя та організації державного апарату.

Тобто Уолт виступає за узгоджений із союзниками спільний план зменшення військової присутності, однією з головних цілей якого було б «кинути Європу у воду», щоб змусити до більших зусиль у сфері забезпечення власними силами власної безпеки. Тоді Америка могла б сконцентрувати свій інтерес на Індо-Тихоокеанському регіоні, де насправді існує загроза її стратегічним інтересам, а також приділити більше уваги внутрішній модернізації.

Як аргумент Уолт нагадує про те, як повільно і неохоче країни Європи збільшують свої витрати на безпеку, отже вихід американців повинен стати чинником, що стимулює їх до збільшення. Найгірший сценарій, яким був би напад Росії на країни Балтії або Польщу, американський експерт називає малоймовірним, оскільки контроль Москви над «найбільш антиросійськими країни у світі» був би для неї більше джерелом проблем, аніж кроком на шляху до домінування на континенті. Проте він вважає, що у такій ситуації решта Європи зреагувала б на виразне порушення балансу сил на континенті і «стратегічна какофонія Європи» зникла би в умовах реальної загрози з боку Росії.

Стівен М.Уолт є одним із прибічників небезпечної для нас ідеї проводити з Росією політику, визнаючи її вона є «такою, яка вона є», і припинити спроби нав'язати їй демократичні західні стандарти. На його думку, переміщення кордонів Північноатлантичного альянсу якомога ближче до Росії не виправдало сподівань, що це сприятиме переміщенню світу свободи та демократії, оскільки зараз «Угорщина, Польща та Туреччина постійно рухаються у бік автократії, використовуючи парасольку НАТО». Таким чином, ми маємо справу з дедалі частішими проявами ліберальної та лівої частин американської і західної громадської думки відносно того, що Центральна Європа є «відмінним» регіоном, який не відповідає стандартам, а отже, зусилля Заходу захистити його є не лише марними, але й у світлі сформульованих цілей, непотрібними. Тим паче, що Росія, як вважає Стівен М.Уолт, начебто є менш загрозливою, ніж вважається.

Основне послання статті професора Гарварда — з точки зору інтересів США найкращою політикою є «офшорне балансування», тобто таке ставлення, яке було характерним для Америки до прийняття рішення взяти участь у Другій світовій війні. Одним з елементів цього типу політики є «транзакційне ставлення». Якщо Європа хоче, щоб США залишили частину військ на континенті і залишались активним членом НАТО, ЄС повинен приєднатися до американської політики проти Китаю.

За оцінкою іншого провідного польського експерта у зовнішній політиці, професора Лодзького університету Пшемислава Журавського вель Граєвського, намагаючись зменшити тягар військових витрат у Європі, президент США Джо Байден робить ставку на Німеччину як лідера у справі утримання безпеки в регіоні. Це, зважаючи на спільні німецько-російські інтереси, означає м'який підхід до Росії, який поєднується зі сподіванням, що Росію вдасться у якийсь спосіб «відірвати» від Китаю. На думку пана професора, протягом близько півтора років США переконаються що їх план немає шансів на успіх і зроблять наступний поворот у політиці, знову звернувши увагу на Центральну Європу. У іншому разі наслідки відчує на собі весь цей регіон, особливо країни Балтії.

Звісно, на це все можна заперечити, що відхід США із Європи насправді призведе до зменшення глобальної ролі Америки, що зрештою перетворить її із супердержави лише у регіонального лідера. Однак, з точки зору національних інтересів України, розвиток таких настроїв серед частини американської стратегічної еліти, вкотре вказує нам на пріоритетність посилення дипломатичної і військової співпраці із союзними та дружніми державами регіону, а також на необхідність нарощування витрат на безпеку і оборону.

У цьому контексті щонайменше подив викликає схвалена урядом Бюджетна декларація на 2022-2024 роки, яка різко урізає оборонні витрати на наступний рік — до 271 млрд грн замість 449 млрд, передбачених указом Президента від 25 квітня 2019 року №167/2019 про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про пропозиції до Бюджетної декларації на 2020 — 2022 роки за статтями, пов'язаними із забезпеченням національної безпеки і оборони України».