Польський аналітик, журналіст та експерт у справах Росії Марек Буджіш у матеріалі в wPolityce.pl[1] акцентував увагу на можливих змінах у військовій стратегії Сполучених Штатів Америки, голоси на підтримку яких у політичних та експертних колах мають шанси стати домінуючими.

У рамках дискусії, яка все ще триває в середовищі американського стратегічного істеблішменту, Майкл Дж.Мазарр, старший аналітик американського аналітичного центру RAND, а раніше професор Національного військового коледжу США, написав важливу статтю[2], котра дає певне уявлення про те, як ситуація змінюється вже тепер.

Основна теза Мазарра: Сполученим Штатам слід розглянути можливість зміни свого поточного стратегічного підходу. До цього часу його суттю була здатність проектувати силу на великі відстані, тобто здатність воювати і вигравати війни у далеких куточках світу. Раніше це були Ірак та Афганістан, зараз Тайвань та країни Балтії, які вважаються потенційними «гарячими точками» для майбутніх конфліктів.

На думку експерта RAND, продовження такої стратегії є помилковим перш за все тому, що вона була адекватною викликам попередньої епохи, коли американським збройним силам доводилося мати справу з другорядними та третьорядними суперниками, проте не відповідає сучасній ситуації, коли доводиться конкурувати з такими державами, як Росія та Китай.

Спроба вирішити поточні проблеми за допомогою старої стратегії лише посилить дефіцит ресурсів, з яким американські збройні сили мають справу вже тепер. Коштів ніколи не вистачатиме, а слабкість американських позицій, що випливає необхідності перекидати війська та техніку на величезні відстані (ані Москва, ані Пекін не мають такої проблеми, оскільки вони готуються до воєн, що ведуть близько своїх кордонів) не перетвориться на перевагу. Сполучені Штати повинні відмовитися від стратегії розгортання військ на закордонних базах, присутність і можлива участь яких у військових діях  під час загострення ситуації мали б гарантувати стабільність.

На думку американського аналітика, це не означає відмову від союзників і відхід Вашингтону від взятих на себе зобов'язань, нова стратегія повинна полягати лише у зміні характеру цих зобов'язань. Не США повинні бути головною силою, що гарантує припинення можливої агресії. Саме країни, які знаходяться в зоні напруження та піддаються агресії войовничих сусідів, повинні нести основний тягар підготовки до її відсічі, а Америка повинна бути їх дружнім союзником, але лише підтримувати такого роду дії.

Ядром нового мислення має бути зосередження уваги на інших сферах, що мають ключове значення для безпеки Сполучених Штатів, і, що стосується інтересів Америки у світі, недопущення панування в будь-якому з ключових регіонів однієї з держав-суперників. У міжнародних відносинах цей підхід називають «офшорним балансуванням» і він дещо нагадує британську стратегію дев'ятнадцятого століття щодо запобігання панування над материковою Європою будь-якого з європейських конкурентів Лондона. Раніше цей тип політики проводили морські держави, тепер море замінилося кіберпростором і з'явилися нові ключові зони безпеки, такі як кліматична політика та біологічна безпека.

Аналітик RAND пропонує, щоб головні зусилля та значно більша ніж сьогодні частина бюджету були спрямовані на внутрішнє зміцнення Сполучених Штатів. Захист від кібератак, захист критичної інфраструктури та протидія кліматичним змінам – це тепер має стати пріоритетом, а не проекція сили на віддалені регіони світу. З точки зору інтересів Америки, це більш важливі сфери, ніж закордонні війни. Програш у одному або навіть кількох конфліктах такого типу не означає ризику для «американського проекту», але поглиблення у багатьох галузях цивілізаційного відставання держави чи неможливість конкурувати у сфері сучасних технологій – вже так. Суперництво Сполучених Штатів з Росією та Китаєм буде найбільшою мірою формуватися завдяки здатності кожного конкурента до соціального, економічного та технологічного динамізму, збереження міцною  фінансової системи та підтримки групи друзів і союзників. Вони не будуть визначатися результатом регіональних конфліктних ситуацій, якими зараз «одержимі» США.

За оцінками Мазарра та ряду інших експертів, конфлікти, які можуть мати місце у різних віддалених від Америки частинах, є такими, в яких практично не можна перемогти. США сьогодні не готові до можливості масштабнішої війни за кордоном. На сьогоднішній день лише на семи з верфей  будують кораблі для ВМС США, а це означає, що технічно неможливо поповнити втрати, які можуть і будуть мати місце у випадку конфлікту, наприклад, через Тайвань. Запаси зброї та боєприпасів, які сьогодні є у розпорядженні Пентагону, настільки малі, що проведена наприкінці цього року оцінка CSIS показує, що у разі масштабнішого конфлікту їх поповнення до нинішнього рівня займе в середньому 5 років, а в деяких сегментах значно більше. Сполучені Штати також втратили, як стверджує експерт RAND, значну частину своїх мобілізаційних можливостей, включаючи здатність перевести економіку на виробництво для збройних сил. Не кажучи вже про гроші, яких недостатньо, щоб підготуватися до повномасштабної війни з співставним за силою суперником десь далеко за морями.

Експерт неодноразово зазначає, що такі пріоритети не означають «відмову від союзників», але водночас наполегливо підкреслює, що нова стратегія повинна відповідати одному «залізному правилу»: лише коли США внутрішньо зміцняться до рівня, який еліти країни вважатимуть задовільним, вони повинні почати думати про закордонні зобов'язання та підтримку союзників.

Що стосується потенційно «гарячих» регіонів, до яких аналітик відносить і країни Балтії та Тайвань, Вашингтону у цьому контексті слід насамперед використовувати дипломатичні інструменти, такі як угоди та переговори, щоб уникати ризику розгортання конфлікту. США повинні допомагати своїм союзникам і наполягати на тому, щоб вони збільшили свій внесок у власну безпеку, що не є, на його думку, складним завданням, знаючи «природну ворожість багатьох сусідніх країн до Росії та Китаю». Більше того, Мазарр вважає, що, використовуючи цей інструмент (побоювання сусідніх країн перед Москвою та експансіонізмом Пекіна), Вашингтон може досягти більшого політично, ніж безпосередньо беручи участь у політиці їх стримування. Він пропонує, щоб «нова парадигма була в значній мірі орієнтована на підтримку зусиль союзників, а не на створення можливості Сполученим Штатам брати участь у самій боротьбі».

Розглядаючи останні кроки Білого дому через призму аргументів Майкла Дж. Мазарра, польський оглядач резюмує, що багато останніх, здавалося б, незрозумілих рішень, тепер набувають іншого сенсу. Вашингтон не переглядає свою систему союзників, не відмовляється від партнерів, але вони мають більшою мірою покладатися на себе. Сполучені Штати не гарантують збереження статус-кво, а просто зацікавлені у запобіганні регіональній гегемонії своїх геостратегічних суперників. Зміна, здавалося б, невелика, але її політичні наслідки можна в довгостроковій перспективі порівняти з тектонічними зсувами.

Для України це вкотре доводить необхідність інтенсивного розвитку прямих зв'язків та зміцнення союзницьких відносин з Польщею та країнами Балтії. Як зазначає у статті «Українському тижню»[3] польський політолог, професор Пшемислав Журавський вель Граєвський, «необхідно, щоб обидва наші народи співпрацювали, відкинувши історичні суперечки, що слугують тільки інтересам Москви, і зосередилися на теперішньому — співробітництві в сфері виробництва озброєнь і військової техніки, побудові злагодженої медичної системи для поранених на випадок ескалації боїв, запобіганні провокацій, націлених на польсько-українські відносини, і солідарній боротьбі на міжнародній арені проти російської пропаганди, спрямованої на обидві наші країни. Люблінський трикутник і Кримська платформа — це чудові рамки, які слід заповнити саме таким змістом, не забуваючи, звісно, про економічну, культурну і транскордонну співпрацю».

Однак викликає подив, що у опублікованій перед візитом Президента України до США і важливій як з точки зору загального бачення політики України, так і з точки зору того як Київ сприймає ситуацію, в регіоні статті міністра закордонних справ Дмитра Кулеби для американського видання Foreign Affairs «Україна є частиною Заходу: НАТО та ЄС мають сприймати її саме так»[4], у якій описується партнерська та безпекова взаємодія з Болгарією, Румунією, Туреччиною, Грузією, Молдовою та наголошується на важливості України для забезпечення енергетичної безпеки Європи у контексті «Північного потоку — 2», Польща не згадується взагалі. Як, до речі, і інший партнер по ЛитПолУкрбриг, Люблінському трикутнику та майбутній учасник Кримської платформи — Литовська республіка.