Зустрічі В.Зеленського та А.Дуди в Україні минулого тижня мали на позір насичений характер, коло обговорюваних питань було широким. Офіційне інтернет-представництво Президента України, наші та польські ЗМІ детально висвітлювали заходи усіх трьох днів візиту польського президента.

Виходячи з їх тональності та оприлюднених подробиць щодо досягнутих домовленостей, сподівання на активізацію двосторонніх відносин у дипломатичній, політичній, безпековій, військовій, економічній, енергетичній, культурно-гуманітарній сферах видаються небезпідставними.

Зацікавленість Республіка Польща у взаємодії в межах Міжнародної кримської платформи сприяє актуалізації в міжнародному просторі питання деокупації півострову та помалу нарощує кількість її потенційних учасників після Швеції, яка обіцяла підтримку Україні під час свого головування в ОБСЄ у 2021 році (запрошення отримали також Велика Британія та Туреччина).

Польща заявила також про підтримку поглиблення співпраці України з ініціативою «Тримор'я». Планується залучення України до реалізації РП масштабних інфраструктурних регіональних проектів впродовж найближчих років. Йдеться про співробітництво в межах розвитку транспортного коридору Гданськ – Чорне море, будівництво Центрального комунікаційного порту (CPK), Via Carpatia, Via Baltica та Rail Baltica. Обговорювалася й тема збільшення інвестицій в українську економіку, хоча тут складніше – частка Польщі в іноземному капіталі України складає лише 2%, польські інвестори нарікають на відсутність у нас багатьох правових норм, які діють у Євросоюзі.

Сторони також висловили значні сподівання на головування Польщі в ОБСЄ у 2022 році та у Раді ЄС у 2025 для проблеми забезпечення суверенітету і кордонів України та просування питання членства у Європейському Союзі.

У згаданих питаннях, звісно за умови практичної реалізації задуманого (з чим у нас хронічні проблеми), все виглядає незле, як кажуть поляки.

На жаль, цього не скажеш про іншу частину переговорів – а саме питання історичної пам'яті, яке, видається, Президент України надто рано записав до числа таких, що «як політичне питання знято повністю».

Про це свідчить не лише резонанс, який спричинили в колах наших істориків відновлення в Польщі пам'ятника загиблим воїнам УПА без таблиці з прізвищами, а й навіть обставини відкриття пам'ятника Анні Валентинович, яке викликало дискусії щодо місця встановлення (тимчасово – на території польської амбасади), а також національної самоідентифікації «матері польської незалежності», яка до самої загибелі в смоленській катастрофі не афішувала свого українського походження.

У свою чергу, А.Дуда потрапив під критику польської опозиції з числа народовців за привітання «Слава Україні!» до почесної варти під час офіційної церемонії біля Маріїнського палацу. Польського лідера одразу звинуватили у тому, що «вигукуючи бандерівське гасло, яке символізує антипольський кровожерний український націоналізм, він наплював на пам'ять про Волинь, а вшанування цієї традиції є доводом на існування антипольських настроїв в Україні та намірів до повторення різанини».

Напевно, будучи до цього готовими, ряд авторитетних політологів та журналістів, зокрема радник президента РП Пшемислав Журавський вел Граєвський, невідкладно поширили роз'яснення щодо вжитого президентом привітання згідно з офіційним протоколом. Було надано деталізоване обґрунтування генези гасла «Слава Україні – героям слава!» від віршів Тараса Шевченка, через елемент військового церемоніалу війська УНР в 1917-1921 роках, гасло холодноярських партизанів до 1922 року, до його теперішнього змісту, ухваленого на засновницькому з'їзді Леґії українських націоналістів у 1925 році в Чехословаччині та прийнятого створеною у 1929 році ОУН і зрештою УПА у 1942 році.

Можна лише привітати чіткість та однозначність заяви пана радника: «кожен народ має право створювати свій військовий церемоніал згідно з власними уподобаннями» («кażdy naród ma prawo kształtować swój ceremoniał wojskowy zgodnie z własnym upodobaniem").

До речі, саме такі критики-народовці з "Табору великої Польщі" (Oboz Wielkiej Polski), відомої своєю співпрацею із терористичними організаціями ДНР і ЛНР, взяли на себе відповідальність за вчинений акт вандалізму 9 жовтня 2016 року, коли й було зруйновано пам'ятник на братській могилі вояків УПА на кладовищі с.Верхрата Підкарпатського воєводства.

Поки що незрозуміло, у якій саме формі відбуватиметься проголошене вирішення історичних суперечок. Наразі вже добре, що заявлено про необхідність продовження роботи Консультаційного комітету Президентів України та Республіки Польща, наступне засідання якого в повному складі планується у Варшаві.

Проте нагадаю, що його останнє засідання у форматі зустрічі співголів комітету І.Жовкви та К.Щерського відбулося у Львові 5 листопада 2019 року. Тоді сторони скоординували кроки у реалізації домовленостей, під час офіційного візиту Президента України до Республіки Польща 31 серпня минулого року, а також визначили пріоритетні напрями подальшої співпраці. Як і на цьогорічній зустрічі президентів, тоді також лунали заяви про незмінну підтримку офіційною Варшавою європейських та євроатлантичних прагнень України, готовність польської сторони й надалі докладати зусиль для відновлення територіальної цілісності та суверенітету України та слова подяки за політичну підтримку, яку Польща надає нашій державі на міжнародній арені, насамперед у рамках ЄС та НАТО. Окрему увагу співрозмовники приділили питанням вшанування спільної історичної пам'яті, позитивно оцінивши прогрес у реалізації відповідних домовленостей, досягнутих на рівні глав держав, а І.Жовква висловив сподівання, що одним із результатів перезавантаження українсько-польського діалогу буде належне упорядкування місць української пам'яті на території Польщі.

Але якщо лише в день прибуття А.Дуди в Україну з'явилася інформація, що польська сторона відновила меморіальну таблицю на могилі вояків УПА, а загалом наші експерти згадують про 19-ть таких об'єктів, це означає, що за цілий рік сторони знову повернулися практично у вихідну точку. Та й самі обставини реконструкції таблиці — на особисте прохання Зеленського до Дуди та ще й у якості передумови для згоди української сторони на проведення пошуково-ексгумаційних робіт у польських місцях пам'яті в Україні не дуже схожі на системний діалог двох стратегічних партнерів.

Чи буде відновлена робота польсько-української історичної комісії щодо важких питань спільної історії, на що, як зазначав колишній міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутович під час зустрічі з українським колегою Дмитром Кулебою 27 липня 2020 року, сподівається Польща?

Що має стати принаймні проміжним видимим результатом такого історичного діалогу? У лютому цього року віце-спікер Сейму Польщі Ришард Терлецький заявляв, що розбіжності у баченні історії (між Україною та Польщею) не дають підстав говорити про створення спільного підручника з історії, хоча раніше польські політики вели мову про це. Відмічу, що створення першої частини такого підручника Польщею та Німеччиною, презентованого у Берліні в 2016 році, зайняло 8 років і стосувалося періоду від давнини до середньовіччя, тобто найбільш віддалених та найменш чутливих для суспільної пам'яті подій.

Ризикну також заперечити переконаність В.Зеленського, що питаннями історії мають займатись історики, а не політики. При всій повазі до наших та польських науковців, стан та емоційність дискусій між ними не дають впевненості у до міри швидкому результаті. Та й не буває в реальності історії поза політикою, уся світова практика це заперечує. Самих лише зусиль дослідників тут може бути замало, потрібен більш широкий і багатовимірний діалог в цьому напрямі. Перефразовуючи Шарля де Голля, можна сказати, що історія в тій частині, яка суттєво впливає на сучасні відносини, є надто серйозною справою, щоб довіряти її виключно історикам.

Гарним прикладом може бути публічне звернення понад 40 польських інтелектуалів, діячів культури, журналістів, священнослужителів, представників громадських організацій, які закликали владу своєї країни відновити напис з іменами та прізвищами загиблих українців на згаданій братській могилі упівців. Водночас якогось симетричного руху з нашої сторони поки що в публічному просторі не видно.

Очевидно, що накопичені століттями питання взаємних претензій і образ дуже чутливі та складні. І якщо, як сказав український президент, справді "бути реалістами", то зовсім "без сентиментів" розбирати їх не вийде. Складне минуле продовжує значною мірою тяжіти над нашими народами та впливати на сьогодення. Як зауважив колись Єжи Ґедройць: "польською політикою керують дві труни: Пілсудського та Дмовського". У свою чергу, має рацію головний редактор порталу Jagellonia.org Володимир Іщук, який каже, що "труни Дмовського та Бандери ускладнюють створення сильного геополітичного союзу, не зайвого для виживання Польщі, України, Литви та інших народів колишньої Речі Посполитої".

Тому ми повинні по новому переосмислити заклик Єжи Ґедройця забути "політичні домовини", поставити на постамент спільні досягнення і перемоги та започаткувати насправді партнерський діалог в ім'я майбутнього.