Київ.

Центр.

Зайшов у невелике кафе випити чаю. Людей небагато. Щойно всівся — бачу, заходить чоловік у «пікселі». Сивина, зморшки, руки загрубілі. У руках — букет квітів і яскравий подарунковий пакет. Тримає їх незграбно, видно, що не звик до таких речей.

Невпевнено підходить до стійки.

 — Каву, будь ласка, — каже.

 Бариста, з автоматичною ввічливістю:

 — Робуста, арабіка? На якому молоці? Додати сироп?

 — Мені просто каву, — з роздратуванням відповідає чоловік. — Звичайну, чорну. Я не знаю значення слів, які ви говорите.

Я, чесно кажучи, теж не знав.

Поки бариста готувала, військовий спитав, де знаходиться якесь кафе. Дівчина лише знизала плечима — не знала.

Я підійшов:

 — Бажаю міцного. Давайте допоможу знайти.

 Він усміхнувся, очі стали трохи теплішими.

 — Дякую, брате. Я там маю зустрітись із донькою.

Випив каву одним ковтком, зіжмакав стакан і кинув у смітник. Потім закурив і раптом заговорив:

— Ти розумієш… У мене складна історія. Колись я покинув дружину й доньку. Вона тоді ще мала була. Слава Богу, потім у неї з'явився інший батько. Він її виховав, поставив на ноги. Я дякую йому за це. А я… жив як жив. Не тим займався. Не хочу навіть згадувати. Воюю з самого початку. Добровольцем. І знаєш, коли ти на війні — питаєш себе, що залишиш після себе? В чому сенс життя? І я згадав про неї.

Помовчав, затягнувся димом від чергової цигарки.

 — Якось приїхало телебачення, знімали нас після «зачистки» села біля Покровська. Я випадково потрапив у кадр. Донька побачила той сюжет і написала в наш батальйон. Так ми й знайшли одне одного. Після стількох років… Домовилися зустрітись, коли буду у відпустці. Може, й онука побачу.

Посміхнувся крізь скупі сльози.

 — Вона сказала, що ніколи не перестане вважати мене мудаком, але поважає як воїна. І хоче побачитись. От тепер у мене є сенс життя.

Ми разом дійшли до потрібного кафе. Він помітно нервував, поправляв рукави, оглядався. Я залишився зовні, спостерігав крізь скло.

За кілька хвилин у двері зайшла гарно вдягнена жінка — років тридцяти п'яти. Він різко підвівся. Зустрілися стримано, без обіймів. Простягнув квіти — вона повільно відклала їх на підвіконня, навіть не глянувши.Кілька коротких фраз, напруга в повітрі.

Мені довелося відійти на півгодини. Коли повернувся — зазирнув у вікно. Вони сиділи поруч. Перед ними — тарілки з їжею, чашки з кавою. Донька щось показувала йому на телефоні, сміялась, а він слухав, нахилившись ближче, ніби боявся пропустити хоч слово.

Ось така небуденна історія.