Чесно кажучи, нудить від балачок про найволелюбніший, найхоробріший, неймовірний народ. Бо світ знає, що цей народ не може дати собі раду у державотворенні.

Це той народ, який в період II Світової війни влаштував погроми у Львові та різанину на Волині. Якби просто вбивали. Нещасних поляків по-звірячому катували, розпинали, забивали, спалювали живцем. Не щадили навіть жінок та дітей.

Як тут не згадати християнський принцип, який є золотим правилом етики: не роби іншому того, що ти не хотів би, щоби зробили тобі. Результати нехтування цим принципом ми пожинаємо.

Ми далеко не на вершині цивілізації. Показовий фактор — ставлення держави до дітей. Воно залишає бажати кращого. Подекуди українській державі просто начхати, у дитячих центрах не вистачає самого необхідного, коли деякі чиновники призначають собі захмарні премії.

У навчально-реабілітаційному центрі на Львівщині виявили факти знущання, а також фізичного та сексуального насилля стосовно вихованців. Скарги поступали тривалий час, протягом двох років, і ніхто ніяк не реагував. Поліція почала розслідування, але чи не надто пізно? За словами психологів, діти дуже закриті, перелякані через погрози, спілкуються неохоче.

Нічого дивного. Градус напруги й ненависті в суспільстві такий, що неминуче страждають діти. Часто не лише державі до них нема діла, а й власним батькам також.

Патріотичним блогерам, які розказують, які недолугі й дикі наші північні сусіди, яким бабником був московський цар Петро І, варто нагадати твори Шевченка. Наприклад, поему Катерина — про українку, яка скоїла вбивство власної дитини й наклала на себе руки.

Катерина — характерний типаж, не висмоктаний з пальця, а взятий з народної традиції. Історія про випадкове кохання. Точніше — його результати. Коханий буцімто москаль, але він залишається за кадром, бо справа не в ньому, а в ній.

Або візьмемо гоголівського Тараса Бульбу, історія якого гідна пера Шекспіра. Він убив свого дорослого сина за зраду, а потім загинув і сам. «Уособив найкращі риси українського козацтва», — написано в підручниках про того, хто не зумів правильно виховати сина, який перекинувся на бік ворога. Турбуючись про владу, Тарас Бульба забив на виховання дітей, тому наслідки закономірні.

Навіть маленька дитина має інтелектуальні та духовні потреби, свою гідність, свій внутрішній світ, права, є особистістю й повинна розвиватись фізично, інтелектуально, духовно, а не обслуговувати чиїсь інтереси.

Гуманізм, людяність, мудрість багатьох батьків закінчуються на дитячих питаннях. Одне з таких питань: бити чи не бити. Власний брак мудрості намагаються компенсувати жорсткою рукою й психологічним тиском. Те, що вони вважають неприйнятним стосовно себе, є припустимим в їх очах стосовно дітей.

У трудні часи відбувається переоцінка багатьох цінностей. Золоте правило етики: поводься так, як ти хотів би, щоби поводились з тобою, є універсальним і зараз актуальне як ніколи. Жорстокість та несправедливість потім повертаються бумерангом. Це закон історії.