Правда гірка, а брехня солодка. Ми не тільки схильні брехати, а й обманювати самих себе солодкими ілюзіями, тішити себе мріями, які ніколи не збудуться.

Нам легше висловити співбесіднику, що ми про нього думаємо з використанням образ, аніж визнати гірку правду про себе. Нам хочеться бачити себе великими, хоча насправді ми такими не є. До справжньої величі нам далеко, як до Місяця.

Ми впевнені у своїй правоті, начитавшись і наслухавшись популістів усіх мастей, які роками промивають нам мізки. Ми кайфуємо, коли уявляємо себе рятівниками Європи на білому коні.

Найздібніші, а не демагоги й покидьки, повинні мати суспільний вплив, а часто виходить навпаки, тому що соціальні ліфти не працюють належним чином. Самовпевнені неуки, дріб'язкові персонажі, яких винесло наверх бурхливими хвилями соціальних потрясінь, — їх чекає воздаяння згідно з їхніми заслугами.

Велич, якщо вона в когось є, починається з душі й серця, з внутрішнього життя, наповненого вірою, стражданнями, боротьбою із самим собою. Такими був цар Давид. Якщо він грішив, то щиро каявся перед Богом. Він визнавав себе об'єктом волі Творця, завдяки чому віра давала йому перевагу над супротивниками.

Давид мав покликання перемагати ворогів, хоча іноді це давалося нелегко. Його власний син Авесалом підняв бунт і загинув, що можна назвати особистою трагедією, але віру Давида це не зламало.

«Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я вмер замість тебе! Авесаломе, сину мій, сину мій!»

Справжня велич і навіяна є дві різні речі. Перша — благословення як Дар Божий і покликання, друга — немов прокляття.

В часи Ісуса Христа дріб'язкові постаті, які опинились в ролі духовних лідерів, перебували в полоні ілюзій власної величі й правоти. Окрім самообману, вони ввели в оману народ ізраїльський. Інші, перебуваючи під згубним впливом, насмілились кинути виклик самому Риму. Про подальші події розповідає книга Йосипа Флавія «Юдейська війна».

Спаситель знав, що тупим даремно пояснювати, вони нічого не зрозуміють, бо не хочуть розуміти, тому оплакував долю Єрусалима як міста, приреченого на знищення, хоча ззовні могло здаватись, турбуватись нема про що.

«Якби ж ти сьогодні знало, що тобі може принести мир! Та зараз це приховано від очей твоїх. Настануть дні, коли вороги твої насиплють довкола тебе вали й обложать тебе. Вони насуватимуться з усіх боків, й знищать тебе і народ, який мешкає в стінах твоїх. Вони каменя на камені не залишать там, де ти стоїш нині. Бо не впізнало ти того часу, коли Бог прийшов спасти тебе».

Через тисячу років після загибелі Авесалома, бунтівного сина Давида, завойовники зруйнують Єрусалим. Давид плакав над тілом сина, а Син Божий — над долею міста, яке любив, приреченого бути стертим з лиця землі жорстокими завойовниками.

Яка неперевершена віковічна драма! Яка колізія, що повторюється знов і знов через конфлікт між справжньою величчю й ілюзорною!