Велич країни визначається не територією, а якістю життя. Територія — це похідне. Коли країна в занепаді, вона втрачає населення, яке прагне емігрувати, а її територія стає об'єктом зазіхань інших. Так було і так буде. Це не трагедія, а історія.
Коли можновладці турбуються тільки про заводи, фабрики, землю, природні копалини, свої прибутки, вважаючи це патріотизмом, але плюють на людей, результат буде сумний. Народ тікає від поганого життя за кордон, а територія перетворюється на пустелю або переходить під юрисдикцію іншої країни.
Землі, які колись належали одним країнам, тепер належать іншим. Чому так? Існує поняття — об'єктивна історична закономірність.
Звісно, це не обов'язково назавжди. Завжди є шанс змінити історію. Хто хоче, той робить. Хто не хоче, тому Бог є Суддею.
Країни стають великими й багатими за участі народу, вихованої еліти, розумних правителів. Чимало хто хотіли б бачити себе великими, але мало кому вдається такими бути. Велич має духовну природу й походить від Бога.
Щоби бути великими, треба працювати над собою. Спочатку треба бути великим у себе вдома, живучи духовним життям. Якщо це вдасться, можна спробувати показати світові, чого ти вартий.
Велика Україна, Великий Туран, Великий Ізраїль — достатньо популярні ідеї, навколо яких іде боротьба, дискусії, пишуться статті, книги. Ніщо нікому не звалюється з неба, і якщо дається, то не просто так.
Інші подібні приклади втратили актуальність, маючи суто історичне значення, як от Велике князівство Литовське, Велика Греція або Велика Вірменія. Землі, які колись належали їм, тепер належать іншим.
Сьогодні важко уявити Великий Ізраїль з кордонами від Ніла до Євфрату. Виглядає фантастикою через ворожість ісламського світу. Але колись так було. Це історичний факт. За часів правління Давида кордони доходили до Євфрату.
Цар Давид є по-справжньому видатною постаттю в історії, правитель, рівного якому ніколи не було й не буде. Як грішна людина Давид припускався помилок, але добрі плоди його служіння Богові набагато перевищують негатив.
Давид мав поетичний дар Божий. Він грав на лірі й складав псалми Богові. Давид не був байдужим до людей. Він грішив, але щиро каявся. Навіть припускаючись помилок, він не втрачав розуму. Він об'єктивно дивився на себе й світ, визнаючи свою залежність від волі Творця.
Початківцям варто починати саме з псалмів Давида знайомство з Біблією, вони по-справжньому розкривають велич цієї постаті.