Зачасту коли знаходишся в абьюзивних стосунках ти не розумієш, що тебе абьюзять.
Хоч би скільки тривожних дзвіночків не було, поки той клятий колокол не гримне тобі по макітрі, ти так і не прокинешся.

Інколи занадто пізно і все закінчується швидкою.
Інколи — ракетами над головою.
Але момент «пробудження», незважаючи на обставини, це завжди шок, біль і тотальна зневіра в собі.

Мені довелося прокинутись два роки тому під час однієї вистави. Той вечір став тріщинкою в моєму світосприйнятті, яка поклала початок довгому процесу руйнації.

Не можу сказати, що на той момент я була повністю відірвана від українського контексту. Українське в моєму житті переважало. Та це не завадило розміщувати поруч на полицях моєї свідомості Жадана і Єсєніна. Вони обидва були для мене важливими, обох я знала напам'ять, та взаємовиключними ці представники культури для мене не були.

Так я дивилася Сеітаблаєва і паралельно фільми Квартєта І. Власне, з творчості цього самого квартету і розпочалося моє відокремлення.
Я потрапила на їх концерт восени 2020 року в Києві. Це був квартирник — формат в якому актори обговорюють наболіле в напівімпровізаційній формі.

Для України тоді часи були тривожні. Ми тільки пережили перші хвилі ковіда. Економіка хиталась. Влада творила шось страшне. Стерненко переслідували за вигаданими звинуваченнями. Антоненко, Кузьменко і Дугарь тримали під арештом без жодних доказів. Суспільство було наелектризоване. Відбувалися мітинги і протести по всій країні.
Я прийшла на концерт, щоб відволіктися і, можливо, відрефлексувати те, що коїться.

Про що ж говорили ці четверо людей на сцені, двоє із яких були українцями за походженням?

Вони сумували за Висоцьким.

СУКА!

З перших жартів мені стало зрозуміло, що я тут зайва. Зал сміявся, а мене нудило: я не могла повірити, що свідомо в це вляпалася.

Що я тут забула??

Який нахрін Баришніков, якіє нахуй «шаланди», ви виступаєте в Жовтневому, на кістках моїх людей, під час російської агресії, і не викажете жодного слова про сьогодення?

Це я занадто молода чи занадто українка, щоб цікавитись розмовами про Окуджаву і «Бєрєгісь автомобіля»?

В моїй голові загудів знайомий колокол зради. І головною зрадницею для себе була я.
Мене ніхто не змушував купувати сюди квитки. Я прийшла за власною волею.

Чому ж тоді мені було так бридко?

В цей момент — момент прозріння — стає неймовірно жаль себе. Цей жаль не порівняти із тим болем, який відчувають зараз мільйони українців, чиї життя спустошені. Та жаль від того, що твоя комфортна бульбашка лопнула, все одно присутній.

Люди рідко змінюються. Та мають це робити аби вижити.

Того вечора я зрозуміла, що переді мною стоїть вибір: або продовжувати жити в одному просторі з тими, хто століттями ігнорує тебе як окремий політичний суб'єкт, намагаючись змішати твій і інші народи в одне гівняне олів'є,

або покінчити з цим. Раз і назавжди.

Жодних виправдань. Жодних пробачень.

Засуньте в сраку свої овочі з ковбаскою під майонезом. Заберіть нахуй свої книжки, свої фільми, своїх художників і свого Даля.
Най в мене будуть пусті книжкові полиці і англійські субтитри. Із цієї комуналки я виселяюся.


Коли емігруєш в іншу країну, то намагаєшся асимілюватись, якщо ти бачиш себе повноцінним членом суспільства.
Відтепер маю цікавіше завдання: асимілюватись не в чужу країну, а в свою. Перестати літати над землею, а копнути глибше і віднайти своє коріння. Що мене особисто пов'язує з Україною.
Пізнати її історію. Зануритись у її світогляд. Відчути її біль і розділити його із собою. Адже саме так ти стаєш частиною громади.

Руїни лякають. Пустота наводить жах. Але не розчистивши майданчик від зайвого, починати будівництво не можна. Замість хрущовок постануть нові квартали. На місці скошеної амброзії проростуть мальви. Ми все матимемо, як тільки визначимось з тим, хто є Ми.

Ну а русні — пизда.