У світі є багато речей, над якими пересічна людина не замислюється, бо вони самі собою розуміються. І не то шо не замислюється, а навіть не виокремлює їх як об'єкт, про який можна щось взагалі думати. До відкриття Ньютоном закону тяжіння тільки дурень міг себе спитати, чому верх зверху, а низ знизу. Однією з таких речей користуються не обтяжені інтелектом патріоти, коли подають свої аргументи на захист нового Закону про державну мову. Мовляв, ось ти у Польщі — маєш говорити і вчитися польською, у Франції — французькою, у Німеччині — німецькою, то чому ж в Україні має бути по іншому!? При цьому Україна розуміється ними як незалежно ні від чого існуюча константа. Розуміється не замислюючись, так би мовити — «на автоматі».

Та насправді це не так. Є одна не всім помітна субстанція, яка тримає громадян у державі. В України вона теж є. Поки що є. Це сподівання окремого громадянина на її (держави) майбутній успіх. Зникає це (часто неусвідомлене для багатьох) сподівання — зникає держава. А ви думаєте від чого зник СРСР? Від того, що пральний порошок зник з магазинів? Ні. Від того, що більшість вирішили, що «с этого роя не будет…. ничего».

Оця смислова конструкція, на якій тримається незалежна українська держава, отримана нею від Радянської України. Отримана у вигляді поваги до українства навіть серед тих мешканців Української РСР, які себе не відносили до українців. Саме завдяки цій повазі вони більшістю, навіть у Криму, проголосували за незалежність. Завдяки їй, навіть рускоговорящій Янукович вважав за правільне вчити і говорити мовою. Цей спадок — повага до українства — найцінніше, що мали би берегти справжні українські патріоти. Набагато цінніший за мову, не кажучи вже про боротьбу з комуністичними символами.

Та українські патріоти поставились до цього спадку я до нерозмінного рубля, який був і завжди буде. Замість того, щоби використовувати це почуття як сталий ґрунт для поступового становлення самодостатньої держави, вони вимагають негайної зміни світосприйняття на свій кшталт. Людям, які дещо інакше уявляють собі, що то є Україна, вони безтактовно нав'язують своє уявлення навіть на рівні естетики. Емоційна тупість не дозволяє бачити, що оце «мОє», «твОє», «лЮблю» для мешканця Одеси те саме, що кацапський акцент у львівській маршрутці.

Той спосіб, яким українські патріоти «укріплюють» рідну державу не є чимось надзвичайним. Навпаки, він цілком природній. Та нажаль, в реальних умовах, у яких твориться українська держава, він деструктивний. У цих умовах природній спосіб веде до такого-ж природнього результату — до розколу. Внутрішня логіка (кібернетика, так би мовити) вимог щодо мови, радянських символів і т. ін., полягає в тому, щоби провести чітку межу лояльності, вихід за яку давав би право на покарання відступників. Та така схема діє лише в умовах лояльної більшості. Ви не можете приїхати у Сенегал вп'ятерох і зробити там білий апартеїд.

Так само ви не зможете у Харківській Раді змусити працівників говорити мовою. Ситуація усугубляєтеся тим, що усі ці намагання протікають на тлі неуспіху. Неуспіху, який твориться під лозунгами вкорінення «справжньої» України. Усе це зламало бар'єр шанобливого ставлення до українства, за який раніше ніхто на наважувався зайти. У всякому разі – не наважувався говорити про це вголос. І ось уже колишній дипломат Волошин каже «українізація руйнує промисловість». Звичайно, його можна облаяти. Та шо це дасть, якщо ця думка заволодіє більшістю?! Нічого. Якщо навіть обматюкати, я це зробить багато хто у мій бік, читаючи цю статтю. Та хтось же мав нарешті сказати українцям, що Діда Мороза не існує.

Цією людиною був я.