Усі бажають стабільності. Навіть у неживій природі інерція, тобто стабільність, багато чого коштує та багато на що впливає. Що вже казати про людей! Та й таке: лише дурник, чи то пак, альтернативно розумний, не хотів би жити у спокої. Навіть в релігії, наприклад у індуїзмі, спокій, нірвана- ціль, до якої треба прагнути. І брати наші менші, вони теж прагнуть спокою: взяти, наприклад, кота. Або вівцю.

Вівці треба пастися. А хто краще знає, де травичка краща? Звісно, чабан. А хто вівцю від злих вовків захистить? Вівчарка, зрозуміло. Тому чабана та його вівчарок вівці люблять, бо саме вони й забезпечують маленьке овече щастя. І нема різниці, хто чабан та якої породи його вівчарки: головне- завдяки їм у овечок буде гарна паша. Віцям не треба думати: за них думають. І не хочеться замислюватись над тим, що чудово знають і чабан, і вівчарки. А саме: жодна вівця не доживе до старості. Їх вб'ють молодими, поки їхнє м'ясо ще ніжне та соковите. Але спробуйте пояснити це вівці!

Усе, що треба знати вівцям, тобто, людиновівцям, було в новорічному виступі Найвеличнішого з президентів сучасності та майбутнього, сонцесяйного Янєлоха Полшестого. Їй-Богу, не брешу! Онде й сама Мендель так само каже. Якщо коротко, то так: «Головне, щоб м'яка травичка. І какая разніца, хто до неї приведе: головне, щоб хтось вів».

Ну, звісно, висловлювалося це не такими словами, але ідея десь така. Какая разніца, на каком язикє: головне, щоб не по-укрАїнскі. Какая разніца, що капітулюємо: зате мір і в чєловєцах якась там хрінь. Какая разніца, яка церква: російських же більше, то хай вони усім і заправляють.

Враження таке, ніби гіпнотизер нашіптує: «Ви вівці, ви вівці, ви хочете травички та розмножуватись...».

Людиноовець таке цілком влаштовує. «В Расії зарплааати!»- зітхає одна овечка. «В Бєларусії поряяядок!- підхоплює інша. А спитай у неї: чому вона сміття до урни не кидає, то вислухаєш у відповідь матюччя. Людиновівця не бажає напружуваись: думати й робити повинен хтось, наприклад, чабан.

„Хай чабан“,- усі гукнули,-
„за отАмана будЕ!“ (с)

А чабан, він теж хоче жити довго та безпроблемно. Тому, „подивившись в очі“ своєму нібито опонентові, не квапиться розповісти, що ж він в тих очах побачив. А побачив бажання зійтись, правжда, в фізичному сенсі: „Щось не те гавкнеш- виїбу, щеня“. Тому й вітав країну наш сорокарічний Янєлох не на фоні державного Прапора. Тому й „какаяразніца“. Ще трохи, може, рік, а може й два- і сцятиме у вічі нарідові, згадуючи про „мишебратство“ та лякаючи „каратєлямі“. Усі чабани „рождєни, щоб сказку сдєлать“. Бил'ю, канєшно. І як сказав папік Найвеличнішого, біомаса зхаває. Це він так людиноовець назвав, по-вченому.

Не вірите? А якби хтось вам сказав, що в РНБО засідатимуть Сивохо та Натаха Копанка? А
Юзік із Кварталу роз'їжджатиме країною, розповідаючи, хто що й кого кришує? Отож-бо й воно.

Ні-ні, я не кажу, що наш предводітєль овечого дворянства- вівця, чи то пак, баран. Аж ніяк! Тут треба дещо пояснити. Колись, за доелектричних часів, конвейєри на бійнях рухалися завдяки вазі забитих тварин. Їхав такий конвейєр згори донизу, а поки їхав- корова чи вівця перетворювались на м'ясо та кістки. А як загнати отару догори? А досить просто.

Коровам та вівцям, хоч чотириногим, хоч двоногим, потрібен проводир. Тому й тримали на бійнях дресированого цапа, якого звали, цілком слушно, цапом-провокатором. Він біг знизу догори, знаючи, що там, нагорі, йому дадуть морквинку. А вівці бігли за ним, не знаючи, що на них чекає не морквинка, а ніж різника.

Тому я не назву Найвеличнішого бараном, а лише цапом. Козлом-провокатором. Він відбіг від „агресії“, пробіг „сойдьомся посєрєдінє“, озирнувся, баче- вівці шурують за ним, тому „посмотрєл в глаза“, успішно перебіг на новий рік „какую разніцу“. Дуже скоро нарід і „каратєлєй“ проковтне.

Карочє, „пані вже лягли й просять“. Зє-є-є!