Каюся: мені подобаються коти. Такі, знаєте, що живуть на подвір'ях: уважні, хитрі та хоробрі. Як треба битися, так б'ються, а відступають лише для того, щоб потім гарно відігратися на ворогові. Дочекаються, та відіграються. І вони вільні, хоч життя їхнє- не мед. Навіть коли вони живуть у когось, то людина котові- партнер, товариш, годівник, але не хазяїн. Знаєте, є люди, що схожі на таких котів: вони цінують власну свободу. Волю. А є люди, що на котів аж ніяк не схожі.

Наша естрадна звізда (чи то звіздюк), мрія жінок усієї України, співець молодої вовчиці, бідкався, що не може поїхати на Росію, що тамтешні женщіни змушені якось існувати без нього, хоча й із Кіркоровим. Карочє, «братскіє народи» чомусь воюють, тому не можна їхати, а це дуже сумно.

Нє, я, якби також заробляв отим, як його... о, згадав: співом, то теж би сумував: такий ринок на Расєюшкє! Бабла немєряно! Нахиляйся та підіймай!. А тут, на жаль, не поїдеш, бо, наче, некультурно якось. Буде тоді, як Д'Артаньянові: не сприймуть там та погано подумають тут. Тому й бідкається Олєжка, підвиває, як молода вовчиця з недотраху, чи з недофінансування.

Як панові Виннику заважає клята війна! Що взялася якось нізвідки- і тепер на Расєюшку поїхати на заробітки, якось не комільфо. Чисто тобі О. Бендер: «Он любіл і страдал! Он любіл дєньгі і страдал от іх нєдостатка».

Сьогодні десь близько п'ятої вечора, на базарчику біля метро «Лісова», якийсь дідок: «От метро вже по вісім, зате „Слава Україні!“ Прошу пояснити. Чую: „А мені при Союзі добре було. Хлібець, ось, по 13, 15, 20 копійок“. А про ковбасні черги та електрички- ні, не чув: „В Києві ковбаса була. І в Москві була“.

Тиждень тому, на Дарницькому вокзалі, тітка гарно за 50 та молода, років 30, жінка. Та, що старша: „Ось, набудували! Раніше сходів не було, підійшов, сів та поїхав. Ніяк не нажеруться! Зате незалежні“- це наче про когось. Та, що молодша: „Оце усе отой Майдан! Мені розказував хлопець, що там, на Майдані, був, що...“- і пішло щось страшне та сумне. Не впевнений, що таке розповідав якийсь хлопець, а ось Раша-ТБ- і до бабки не ходи.

І вже йде луною приміськими електричками: „А ось Юля сказала“, а „А долар був по вісім, а з Росією дружили“. „А жили непогано, хай би так і було“. І „Вальцман, Вальцман, Вальцман“. Слухаєш, дивуєшся, і враження таке, що є дві України. Одна намагається перемогти та піднятися, а інша... І хочеться відповісти усім страждальцям, шанувальникам „долару по 8“, „Юліної тисячі“ та інших гарних речей, що нібито падають з неба, на дурняк, на шару: ви, звісно, не схожі на кота. А на кого? А ось вам.

Свині важливо, щоб хазяїн її годував. Їй неважливо, хто він: гарна людина, чи пройдисвіт: головне, щоб хазяїн був, бо „що я можу?“. Чим більше їжі, тим краще. До того ж, можна привчити свиню до певного раціону, і тоді вона буде вдячною за кожну калорію, отриману понад норму. Наївшись, вона почувається на сьомому небі, бо гарно поїсти- це усе, що їй потрібно в житті. Високі матерії аж ніяк не пєцають свинячі мізки, що надійно сховані в броньованій черепній коробці. Тому вона не сприймає те, що суперечить її свинському баченню світу. Точніше, спримає по своєму, по-свинськи. Звідси „усі крадуть“, „Майдан купили (американці, масони, сам Вальцман- потрібне підкреслити)“, „це (і оте, та ще й аж он оте) нам не потрібно“. Звідси „тисяча“ та „по вісім“.

І свиня не думає про неприємне: зокрема про те, що хазяїн її годує не з братської любові, а лише тому, що любить сало, ковбасу та копчений окіст.

Ні, коти мені більше до вподоби.