Дещо сумна історія. Ще не закінчилася. Як то кажуть, на власному досвіді.

Позаминулої п'ятниці відчув себе недобре: біль, температура... Якось вилежав до понеділка, а тоді подзвонив до знайомого лікаря. Солідний дядько, з непоганим власним «автопарком», який він на моїй роботі й обслуговує. Почув: «Я в поліклініці, приходь!»- і якось подибав.

Хворобу він визначив швидко. Виписав мені жарознижувальне та якісь краплі на рослинах. «З наступного понеділка у нас працюватиме УЗД, подивимось, що робити далі».

Ну то й добре. Ліки справді допомогли, стало значно краще. Але наступної п'ятниці усе повернулося в усій своїй красі. Мені було треба їхати на історичну батьківщину. Приїхав- температура майже 38 та біль.

В неділю, бачучи, що краще не стає, дзвоню. Але перед дзвінком полазив інтернетом та згадав, як колись вже лікувався, до речі, у нього ж. І, подзвонивши, спитав: «Так цю болячку лікують антибіотиками?»- «Так попий тетрациклін».

Я, як довірливий ідійот, його таки попив. І тим самим, схоже, вивів у собі монстра.

Терпіння та довіри у мене вистачило до вівторка. Тоді пішов до міської поліклініки. Треба було завести карточку. А щоб це зробити, треба оббігати півдесятка кабінетів, що саме по собі, в моєму стані, важко та болісно. Тоді у мене спитали паспорта і, як казав поручник Ржевський, все й почалося. Картку я заледве вигриз.

Справа в тому, що я в цьому місті народився, виріс та прожив чималу частину життя. Але склалося так, що в розвеселі дев'яності нам треба було прописатися на дачі, в селі сусіднього району. Так усе й лишилося. Пишу я зараз, до речі, на кухні власної квартири, в котрій ми прописали доньку із сім'єю. Є ще де прописатися в місті, але необхідності такої не було. А, виявляється, вона є.

Потрапив я таки до місцевого лікаря. Вислухав він мене, обстежив та сказав, що мене треба покласти до лікарні, бо стан досить серйозний. «Я зараз вас покладу, а вам хай хтось принесе ваш паспорт. У вас же є місцева прописка?».

Отакої. Кажу, як є. «Ну, що я зроблю»,- знизав плечами лікар.- «Вас без прописки не покладуть. Добре, призначу таблетки».

У мене нема ані найменшого сумніву, що у провінційного лікаря нема навіть одного «Мерседеса». Але він підійшов до своєї роботи професійно: не щоб відкараскались. На жаль, багато часу втрачено, тому це дещо напружує. Температура тримається, але я виконую рекомендації лікаря. Сподіваюся, колись вона таки почне спадати.

Полазивши поліклініками- київською та своєю місцевою- побачив: це болото. Совок. Гірше бути вже не може. Чого варта хоча б реєстратура, де за віконцем плавають тітки, що вишукують паперові картки. А їх там!.. Ще побачив, що багато кого такий стан влаштовує. Від них і йдуть оті виски на адресу «лікаря Смерть». Дехто, слабенький на розум, з числа пацієнтів, підпрягаються: вже і дітей вакцинами потруєно, і лікарні зачиняють. Треба усе лишити, як є: у медичних бонзів лишаться їхні ласі феодальні шматочки, на бідність медицини можна буде скаржитись безкінечно, як і безкінечно її фінансувати. Гроші усе одне униз, до міських- районних лікарень, не дійдуть. І можна ще ридати, ще вимагати, ще...

До речі, ще трохи про власну шкіру. Ну от нема у мене прописки. Не дай Боже, мені ще погіршає, мене «швидка» таки повезе до лікарні, чи вколють магнезію або парацетамол та скажуть «аріведерчі»? А до сусіднього району, до лікарні, я зараз просто не доїду.

І наостанок: сьогодні на вечір ледве-ледве вдалося збити температуру.