Знаєте, я вже досить битий життям дядько. На жаль, але такі вже реалії. І життя мені фіг зна скільки разів повторювало біблійне: «Не створи собі кумира». Тому й до політиків відношусь досить спокійно: гарний хлопець (чи дівчина)- добре, я за тебе. Але покажи себе. Що ти можеш, що вмієш, і, найголовніше: що робиш? І останнє може змінити моє стриманно-позитивне ставлення на дещо інше.

Короля грає оточення. Скажи мені, хто твій друг... Знаємо, пам'ятаємо. Але чомусь досить рідко використовуємо в житті.

Нам усім дуже заважає навіть не совкова, а ординська звичка обожнювати свого обранця. Ми схильні закривати очі на недоліки чергового месійки та не втомлюємось чекати від нього зміни нашого життя на краще (зрозуміло, без жодних наших зусилль), зцілення неходячих, роздачу хлібів та слонів.

Це я про щасливе повернення Міхо до України. І не про нього, певною мірою. Просто виникли запитання до нього, до нашого реформатора, якому цинічні бариги намагаються перекрити кисень.

По-перше, я надто ціную своє громадянство, щоб спокійно відноситись до роздачі його усім бажаючим. Кажете, так було треба, було необхідно? Спитаю й я: а чому ж тоді драконить українське громадянство Новінського? Чому одному можна, а іншому- зась? Закон повинен бути одним для усіх, і ось це не спрацювало. А повинно було. І, до речі: для реформування нашого суспільства, для ефективної праці на користь держави чи так вже необхідно було громадянство для Міхо? Чи просто це було частиною домовленості, щоб грузинська прокуратура не змогла нашого героя видряпати до себе для суду? Не знаю, але схоже на те.

А тепер дещо про друзів, та й не тільки. Хочеться звернутися до пана Саакашвілі. Якщо він не проти, буду з ним на «ти», бо я дещо старший за нього.

Я розумію, Міхо, що тобі заважала працювати злочинна влада. Можливо. Я особисто з цинічними баригами зустрічаюся рідко, тому тобі цілком вірю. Але ось такий моментик. Було анонсовано будівництво траси «Одеса-Рені». Пам'ятаю, як було встановлено намета, в якому, як ти заявив, буде твоя приймальня аж допоки дорогу не буде побудовано. І через пару днів ти вже поїхав на черговий антикоррупційний чи то з'їзд, чи то конгрес, чи то симпозіум. А як приймальня: вже набридло?

Згадую, як ти з групою помічників розламав паркан, що перекривав людям прохід до моря. Ну зламали. А що далі? Прохід не було знову перекрито? Якщо то був незаконний паркан, кого було покарано? Нікого? Бо вже не цікаво?

Тепер дещо про друзів. Там я згадував приказки щодо друзів. Так ось, ще трохи.

Міхо, тебе захищає жінка, яка хіхікала з тебе разом з Путіним. Хіхікала тоді, коли Росія напала на твою країну. Тепер вона тебе захищає. Тебе це не змушує поміркувати: «А чи не використовують мене? А чи не використовує мене мій ворог та ворог моєї Батьківщини?». Такі у тебе друзі?

Тебе захищають «блокіратори». Якщо відсіяти патріотичні гасла, вийде, що завдяки їхнім діям, наш ВВП не отримав десь 1 відсоток річного розвитку. Я, звісно, роботяга, а не економіст. Я нічого не тямлю ні в звичайних «Роттердамах» ні в «Роттердамах плюс із крильцями». Але ось що: як на мене, з блокуванням урвалась тоненька ниточка зв'язку з окупованими територіями. Люди, що там живуть, тисячі людей, втратили українську зарплатню, а подекуди, вважаю, й роботу. Замість гривень вони в кращому випадку стали отримувати фантики, працюючи на «націоналізованих», вже не українських, підприємствах. Це, звісно, додало їм патріотизму та поваги до України. Це головний результат, що отримали усі ми, завдяки «блокираторам». Не зважаючи вже на податки, що втратив наш не надто багатий бюджет. Такі у тебе друзі?

Тебе захищають грантові «антикоррупціонери». Вони пафосно викривають владу «цинічних бариг». Але на просте питання: а звідки, пробачте, квартирка?- почуєте купу матюків та щось таке: мовляв, тут бариги при владі, онде фабрика в Ліпецьку працює та податки в російський бюджет сплачує, усе розкрадається, зрада на зраді, а вони так: на півшишечки. А на півшишечки не рахується. Такі у тебе друзі?

Якщо зважати на справи, то на мою скромну думку, усе, що ти робиш, має одну лиш мету. Є лише, як класик казав, «одна, но пламєнная страсть»: не повертатися до Грузії.

Я не великий прихильник матюків. Але усе, що зв'язано з «Саакашвіліадою», можу назвати лише так: йобаний стид. Хоча соромно чомусь мені. А не Міхо. І не тим, хто так старанно вдають із себе його друзів (це б ще хрін з ним) та рятівників нашої країни.