Сьогодні у мене спитали- а я не зміг відповісти.

А було це так: побачив я фоточку в Фейсбуці. Монітор, а на ньому- робочий стіл Unity старого доброго Лінуксу, котрим я користуюсь вже роки й роки. Підпис до фотки десь такий: «Росія створила власну операційну систему». І там комент від якогось парняги з Твері: «Хороший Лінукс». Пишу: «Затирили, як і усе інше». І отримав у відповідь те, на що не зміг нічого сказати. Щось таке: «Англосакси вкрали індійські цифри, що через арабів потрапили до них. І шо?». Каюсь, грішний: я прочитав це- і мене заціпило.

Як це у Висоцького: «В іхнєм чєшском Будапєштє...». Бо індійська десяткова система обчислення, разом із цифрами, через арабських купців, потрапила спочатку до венеційських мінял, котрих віднести до англосаксів я не можу, незважаючи на добре розвинуту мою фантазію. А невідомий мені тверський талант- зміг. Тому мене й заціпило: так просто й легко англосаксів зроблено крадіями.

Напружуючи через силу свою досить багату уяву, бачу англосаксонського математика, який з гордістю викладає трубадурові (які в ті темні часи виконували функції теперішніх соціальних мереж), що він винайшов десяткову систему разом з арабськими (індійськими) цифрами. І міркую собі: яким же хитрим був отой середньовічний англосаксонський русофоб! Вкрасти вкрав, але цифри англосаксонськими не назвав, гад. Щоб в майбутньому була можливість викрутитись. Але не вийшло.

Ні, логіка узкоязичного цілком передбачувана: вкрасти, мо, ніхто не побачить. Як побачить, то завжди можна відповісти: «А чо ти в шляпє?». Чи: «Очкі нацепіл і умнічаєш?»,- і всьо: опонент пішов на перезавантаження. А можна те, що вкрав, об'явити «сакральним». Тоді взагалі усьо гут: вкравши «сакральноє», ти не «сокрал», а взяв своє. А якщо суперечиш- русофоб.

Це, звісно, почалось не зараз. Мені, наприклад, якось потрапив до рук підручник з фізики видання початку 50-х років. Так там був портрет великого фізика, тримайтеся... Міхаїла Фарадея. О!

Русскомірская логіка дозволяє одночасно любити Бога та Гундяєва, Лєніна, Сталіна та Миколу Другого. Можна навіть одночасно любити ваєвавших дєдов та «борцов за свободу народа, казаков», а за сумісництвом групенфюрерів СС Шкуро та фон Панвіца.

Така «льогкость в мислях нєобикновєнная»- це, мабуть, найбільше досягнення «русского міра». І організм «русскомірікус вульгаріс» завжди знайде пояснення, що буде виправдовувати його чи всю «високодуховную» країну.

Взяти, наприклад, Агєєву-маму з Агєєвим-сином. Дитинка виросла гарна, слухняна, тому Агєєв-син, після строкової служби, підписав контракт та поїхав до України трошечки повбивати українців та допомогти мамі з виплатою кредиту. Потрапивши в полон, синок не приховував своєї служби в армії РФ. Але- який вивих логіки- «іхтамнєт». Ба більше: «ятамнєт»! Це, на мій погляд, шедеврально: «настамнєт, бо ми їдемо на воювати, а захищати цивільне населення від ВСУ». І абсолютна відсутність бодай якогось каяття: він чекає, що його «витягнуть». Витягло б тебе, гаденя.

З мамою та ж історія. Як попався синок- відразу пішло: «Ой, а я не знала, він такий слухняний, такий хороший, відпустіть, він більше не буде». Зараз: «Ой, спасіба, усе не так, як я уявляла!». А до того, як синок попався- «Так хохлам і надо, чтоб узкоязичних нє обіжалі». Можете не сумніватися: якщо (коли) синочка «витягнуть», оце «Так і надо» вона знову писатиме. Казатиме й думатиме.

Чому я це пишу? Чому нагадую? Тому, що, на жаль, у людей коротка пам'ять. І, вчергове наступаючи на граблі, ми сподіваємось, що цього разу держак не лясне нас по лобі, а дасть канхветку. Еге ж, дасть: канхвету «Тузік». А я хочу, щоб мої онуки обходили оті «русскомірскіє» граблі, на яких чимала частина українців радісно стрибала з 91 року, а як розібратись- то десь три з гаком століття. Я хочу, щоб вони пам'ятали, що ідея «русского міра», з його «какаяразніца, на каком язикє», «мишебратья»- захопити, обісрати та захопити щось іще. Щоб вони знали: якщо б звивами та вихилясами «русскомірской» логіки повзла гадюка, вона зламала б хребта.

А вірусоносії отого «русского міра» живуть зі зламаними мізками, не відчуваючи бодай малесенького дискомфорту. 86 відсотків як мінімум. І хай деякі з них цілком симпатично виглядають, роблять нам компліменти та справляють враження освічених, розумних та совісних- мої онуки знатимуть: це просто машкара, мімікрія: «Я безпечний!». Бо ніхто не знає, коли їхні зламані мізки дадуть їм команду: «Убєй укра-русофоба». А ми, наші діти та онуки, повинні, задля виживання, бути готовими дати відсіч.

І чим краще ми будемо готовими, тим довше проживемо в мирі, тим пізніше повториться оте страшне «коли».