В Одесі почалося онлайн-опитування містян щодо майбутньої долі пам'ятника російській імператриці. Цей процес, а також онлайн-конференція щодо цього пам'ятника вже показали, як багато нинішніх та колишніх одеситів готові відстоювати самі або за гроші ідеї «руzzкого міру» в українській Одесі. Також відзначимо, як культурні народи на прикладі пам'ятників зберігають свою культуру та історичну пам'ять.

Для початку просто нагадаю, що зробила Катерина ІІ для України:
1. ліквідувала у 1764 р. посаду гетьмана України
2. знищила у 1775 р. Запорізьку січ.
3. ліквідувала у 1781 р. козацький адміністративно-воєнний устрій — українську державність
4. закріпачила у 1783 р. українських селян

Тепер щодо її ролі в історії Одеси: Катерина як імператриця не засновувала Одесу. Вона як монарх лише завоювала у Османської імперії Північне Причорномор'я у ході серії послідовних агресивних воєн. А ще у ХІХ в Одесі у 1889 році офіційно святкували 100-ту річницю приєднання турецького Хаджибею до російської імперії, а згодом у Великій радянській енциклопедії, де була лише офіційна точка зору, було сказано, що Хаджибей перейменували на Одесу. І все. 

Детальніше про пам'ятник та його долю у відеосюжеті.

Але в Одесі досі стоїть пам'ятник цій імператриці, який відтворює той монумент, що дуже недовго стояв на початку ХХ століття в Одесі і який міська влада негайно після повалення самодержавства вже навесні 1917 року вирішила акуратно демонтувати. Його встановили заново у 2007 році під час реконструкції Катерининської площі за часів мера Едуарда Гурвіца за кошти депутата міськради Руслана Тарпана, за яким маячать вуха організації «Россотрудничество». Тої самої, яка розповсюджувала в Україні «руzzкий мір» будь-якими методами — від встановлення пам'ятників до відкритої пропаганди за російську мову як другу державну. 

19 вересня в Одесі пройшло онлайн-обговорення майбутньої долі пам'ятника у вигляді інтернет-конференції. Чого я там тільки не почув. До речі, дуже багато учасників вважають, що пам'ятник треба зберегти — а у якості аргумента наводили лише факт народження у Одесі себе та своїх предків у енному коліні.

З 20 вересня і по 20 жовтня проходить онлайн-опитування одеситів. Цікаво, що для прибічників відсутності пам'ятника російській імператриці зроблено відразу 4 варіанти відповідей, для прибічників збереження — 3 варіанти відповідей. Теоретично це може розпорошити голоси прибічників того чи іншого головного варіанту.

Що цікаво. Останнім часом на захист цього пам'ятника піднялися навіть ті люди, які раніше мали репутацію патріотів чи навіть виходили 2014 року на Євромайдан. Ці люди або за своїми переконаннями, або за російські гроші цілком свідомо вважають, що в українській Одесі повинен залишитися пам'ятник російській імператриці, яка послідовно та наполегливо знищувала Україну, українську державність та українську мову. Деякі з них апелюють  необхідність наявності пам'ятника душительці України тим, що, начебто, треба пам'ятати історію та зберігати історичну пам'ять. А деякі прибічники збереження монументу російській імператриці наполягають на тому, що після демонтажу пам'ятника Катерині ІІ треба ще й знести і пам'ятник Дюку, і пам'ятник Воронцову, і навіть всю стару архітектуру Одеси — щоб таким чином абсурдним методом остаточно знищити в Одесі все те, що нагадує їм минуле імперських часів.

І тут я як історик звернуся до досвіду Європи та інших цивілізованих країн та народів. 

Наприклад, чехи — як тільки звільнилися у 1918 році від ярма Австро-Угорської імперії, то відразу демонтували всі статуї австрійських монархів. Саме через те, що чехи пам'ятали свою історію, історію фактично колоніальної залежності від Габсбургів протягом кількох століть — вони негайно позбулися імперських символів, хоча залишили всю архітектуру та пам'ятники видатним діячам двоєдиної імперії, наприклад пам'ятник фельдмаршалу Радецькому.

А сусідня Угорщина шанує пам'ять угорських королів до того періоду, як країною заволоділи Габсбурги. Всі пам'ятники представникам австрійської династії були демонтовані. А у 1956 році перше, що зробили мешканці Будапешту — знищили гігантську статую Сталіна.

Наприклад, культурні німці. Ви не знайдете у Берліні пам'ятників одіозному кайзеру Вільгельму ІІ-му, який був одним з ініціаторів Першої Світової війни або пам'ятника Гітлеру, іх не встигли встановити за їх життя - але це, безумовно, невід'ємна частина історії Німеччини. А ось помпезний пам'ятник засновнику Другого Рейху кайзеру Вільгельму І в Берліні згодом знесли. 

У США ви не побачите жодного пам'ятника британському королю Георгу ІІІ, за часів якого Сполучені Штати позбулися колоніальної залежності  оскільки на момент війни за незалежність король був живий. Але вони пам'ятають свою історію. Як і інші народи Америки, які і у США, і у країнах Латинської Америки почали переосмислювати пам'ятники Христофору Колумбу, особистість якого тепер вважається не лише відкривачем нового континенту для європейської цивілізації, а й початком колонізаторства. Зараз у США почали переосмислювати зміст пам'ятників навіть президентам, які раніше були рабовласниками — наприклад, саме так починають сприймати фігуру Джорджа Вашингтона, не лише першого президента, але і як рабовласника.

В Індії, у Колкаті (раніше Калькутта) є Меморіальний комплекс, споруджений на початку ХХ століття на честь британської королеви Вікторії, у якому є і скульптурне зображення королеви на троні — як частина всього космополітичного величезного музею. Зараз цей меморіал переосмислений та показує саме колоніальне минуле Індії свого часу та являє собою величну пам'ятку архітектури.

Нам корисно побачити досвід наших балтійських друзів — естонців, латишів та литовців. Через кілька років після здобуття незалежності, у 1922 році, у Таллінні демонтували статую імператора Петра І. А у Ризі та Вільнюсі взагалі зараз немає пам'ятників російським монархам. 

Тому ми бачимо, що відсутність саме скульптурних пам'ятників колишньому імперському чи колоніальному минулому як раз і є збереженням історичної пам'яті про ці періоди історії. У тому вигляді, що культурні люди не хочуть бачити уособлення імперії чи колоніалізму у вигляді фігур монархів. А ось щодо полководців, державних діячів, митців та архітектури тих часів ставлення зовсім інше — все це дбайливо зберігається. І це як раз демонструє нам, що різного роду «імперські» пам'ятники — це передусім ідеологія, а не культура. Вони можуть бути виконані дуже добре з точки зору мистецтва, але важливий саме зміст, а не форма. 

І тому я зараз відразу відповім всім цим розповсюджувачам російських наративів про імператрицю Катерину ІІ. Так, вона та її часи — це невід'ємна частина історії Одеси та України. Але це та частина, бачити яку у вигляді «новодєльної» копії пам'ятника, який стояв колись всього 20 років — не хочеться як раз через те, що ми пам'ятаємо історію. Не хочеться і через те, що сучасна агресивна росія використовує пам'ятники російським монархам в українських містах як ідеологічну зброю з метою знищення українського народу. А хто хоче залишити в Одесі скульптурне уособлення знищення українського народу — той може відправлятися відомим курсом кільватерною колоною за «русским военним кораблем».

Тим більше, що навіть мер Одеси у своєму насвіжішому інтерв'ю виданню «Лівий Берег» однозначно висловився за цивілізований демонтаж цього пам'ятника та назвав дії прибічників його збереження на площі — діями заради якогось хайпу чи політичних дивідендів. Оскільки цей пам'ятник російській імператриці все одно приберуть цивілізованим шляхом.