І про скромну чарівливість провінційного совка: це — Полтавська область, Лубенщина, маленький 13-тисячний Хорол, центральна публічна бібліотека влаштувала виставу до «22 іюня». Ідею, щоб не морочитись довго, запозичила в медведчуківської команди.

А ви кажете... Малоросійська провінція оцим і живе: звичними совковими штампами, звичним совковим життям. Шаровари і пілотки. І баян, звісно ж. А телевізор формує надійний фундамент цього їхнього маленького совкового світу. Бо Полтавщина, Сумщина, Чернігівщина дивляться той же «Інтер». Якщо діти налаштували Ютуб, то російські канали.

В підсумку мають те ж саме побєдобєсіє, тільки в варіанті затишної малоросійської провінції. І їм в цьому комфортно. Дітям, котрі не те що самі не застали СССР, а навіть їхні батьки його не застали, теж вже комфортно бути маленькими уламками совка. Бо ж це повсюди: школи, бібліотеки, урочистості від місцевої влади...

Так, вони смішні й забавні в своїй провінційності — ці прості полтавські тітки, на яких нап'яли пілотки і посадили «партизанити» на пеньки (бо так Піховшек сидів — і добре було, атмосферно, всім сподобалось). На них лускають ті гімнастерки, підперезані ременем з джинсів. Недоладні чорні бріджі «на город»... Село.
--
Але все одно шкода тих тіток — простих совкових вчительок і бібліотекарок, котрі ну ніяк не можуть зорієнтуватись в складному сучасному світі і якихось дивних нових реаліях незалежної України з УПА і Шухевичем, і з Російсько-українською війною.