Є такий вислів: «Ти грай, грай, але не загравайся».

Я хотів би тут висловитись стосовно чим далі, тим більш неконтрольованої і безкарної поведінки деяких наших керманичів.

Ось ця цитата зі скріншоту вгорі, добре демонструє як чинна влада скочується у бік все більшого нехтування правами громадян цивілізованої країни. 

Як я бачу розвиток ціє політики, яка може привести нас, як країну у досить погане становище.

1 етап: початок війни. Суспільству необхідно згуртуватися і відійшовши від першого шоку, якнайшвидше дати відпір ворогу. Мобілізуються всі бажаючі, тренуються, надсилається запит до союзників про допомогу. Заборона на виїзд чоловікам, хоч і відчувається як обмеження прав, але все ж поважається з огляду на початок війни. Все заради виживання. 

Влада на цьому етапі — єдиний центр, навколо якого всі гуртуються, щоб максимально ефективно використовувати ресурси і зусилля людей.

2 етап: відбили перші спроби знищення держави. Налагодили деякі процеси (мобілізація, логістика, базові потреби, евакуація). Влада виступає менеджером, який керує процесом, але все більше процесів починає керуватися на місцях (і у військах і у волонтерів і у мирному тилу). Деяка децентралізація.

Заборона на виїзд вже не здається такою необхідністю, особливо коли чуєш про черги у військоматах і хабарях, щоб декого взяли до підрозділу.

Починаються розмови про те що, війну приборкують хлопці на передку, а цивільним треба якнайшвидше «ставати до верстату» і підіймати економіку. Бо війну треба «годувати» грошима. І це сприймається логічно. 

3 етап: напруження. Стабілізувалося становище на фронтах. Нема великих перемог, але і великих втрат теж нема. Економіка так-сяк намагається підніматися. Кожен працює на своєму місці. Кожен намагається донатити волонтерам та ЗСУ. 

На цьому етапі тим, хто в тилу починає приходити розуміння, що для того, щоб ефективно працювати, треба мати не тільки мирне небо над головою, але і мати свободу вибору. Свободу, за яку хлопці на передку б'ються з тим, у кого такої свободи нема. А ми, в тилу, працюємо задля того, щоб хлопцям було, що їсти там, у що вдягатися, та що купити, після того, як вони повернуться з війни і захочуть витратити свої «бойові».

А для того, щоб мати свободу вибору, потрібно елементарно мати можливість кудись поїхати (поїхати, щоб відпочити і набратися сил для роботи, або поїхати у справах). Це може бути або Чехія, або Карпати. 

Але не туди не туди чоловік не може поїхати не подумавши про те що, на найближчому блокпосту йому випишуть повістку (скоріш за все з порушенням закону, але «і таке піде», бо військовий стан). А за кордон його тим паче не випустять. 

Навіть, якщо чоловік погодиться з повісткою, прийде до військомату, побачить там чергу, витрать декілька днів на стояння в черзі, а потім на те, щоб зрозуміти, що він не в тій черзі стояв.

Навіть якщо пройде цю чергу і пройде комісію і його візьмуть на службу. Він, як не маючий військового досвіду, має пройти хоча б кількатижневий курс молодого бійця.

(Бо як ні і його відправлять одразу у пекло, то країна просто вмить втратить людину, яка до цього справно платила податки.)

А після курсу молодого бійця, військо отримає слабопідготовленного, слабомотивованого (бо він не планував іти до війська, він планував працювати і платити податки) бійця. 

Скажіть, який командир підрозділу захоче собі такого бійця? А роту таких бійців? А батальйон?

А нащо тоді взагалі було призивати такого бійця, якщо він більше користі принесе у тилу?

Що ми маємо на сьогоднішній день. 

- Невизначеність щодо строків закінчення війни.

- Ця невизначенність тягне за собою іншу проблему — забезпечення військових і військових дій загалом (грошима, товарами, снарядами)

- Це значить, що економіку треба запускати після того, як їй було дано під дих з початком військових дій (бо допомога партнерів не безкінечна...рано чи пізно виборці цих країн будуть проти того, щоб «годувати» Україну).

- А запускати економіку треба буде вже меншій кількості людей (бо інша частина людей зараз безпосередньо на фронті, або біля нього, або взагалі виїхали за кордон — як жінки з дітьми). Але ця менша кількість людей у тилу теперь має працювати у два-три рази більше, щоб справитися з проблемами інфляції, девальвації та нестачі людських ресурсів.

- І ось ця менша кількість людей (я тут кажу про чоловіків) відчуває одразу декілька проблем: 1) Чи не прилетить снаряд у мій дім або моє підприємство? 2) Чи не видадуть мені повістку на блокпосту чи у торговому центрі? 3) Про виїзд за кордон взагалі годі і мріяти.

- І все це не дасть змогу хоч якось підняти економіку задля того, щоб виграти війну у майбутньому. Тут допоможе тільки диво.

З цього висновок: хлопцям на передку дуже тяжко. Але навіщо ускладнювати життя хлопцям у тилу?

Так є ті, хто виїдуть з країни при першій можливості і не повернуться і не будуть платити податки. Але вони і так зараз виїжджають за допомогою різних схем, які кожного місяця накривають СБУ (спойлер — вони все одно всі ці схеми не прикриють).

Так є ті, хто взагалі чхав на війну і живе собі у задоволення і йому байдуже в якій країні. Але нащо на таких взагалі зважати? Де вони будуть корисні? На війні? Не думаю.

Але ж є і ті хто просто не хоче або не може (морально не готовий) воювати. Але точно готовий працювати і донатити волонтерам і ще і платити податки. Можливо треба з повагою до таких відноситись?

І ось на тлі усіх цих проблем риторика людини, яка знаходиться безпосередньо близько до верхівки влади, про те, щоб «не ховались за спідницями» — це просто плювок в обличчя тим, хто в тилу намагається працювати, коли на фоні сирени і думи про те як заробити не тільки на своє проживання, але і допомогти грошима фронту.

Секретар РНБО цим висловом просто перекреслив усі свої позитивні якості. 

Я вважаю, що така риторика має бути покарана і до нашого суспільства має повернутися повага до громадян, особливо тих, які щось роблять. Війна не може бути виправданням для будь-яких вчинків або висловів. Бо такими темпами дуже скоро суспільство скотиться до військової диктатури, яка живе тільки заради війни.

Я розумію, що цим матеріалом викличу дуже недвозначні коментарі. Що знайдуться як прихильники, так і противники. Але маємо думати розумом, а не емоціями. Маємо думати про майбутнє, а не тільки про сьогодення. І маємо пам'ятати, що ми воюємо з тими, в чиїй країні нема поваги до базових потреб громадян. А такі вислови, як від пана Данілова, наближають нас до тих реалій, у яких живе наш ворог.

На додаток, скажу, що ця тема хоч і знаходиться під деяким табу, бо «в країні війна», але така кількість петицій на одну і ту саму тему, дають зрозуміти, що це питання актуальне для суспільства. А до суспільства треба прислухатися, а не принижувати його, якщо ми хочемо залишитись вірними тим принципам, за які боремося.