Мені здається, що саме за таким принципом діють сьогодні всі три суб'єкти законодавчої ініціативи у питанні наступних парламентських виборів.

Адже ця проклята війна закінчиться. Нашою перемогою. А далі що? А далі нам потрібні численні реформи багатьох сторін життя держави. І не поодиноких змін, а масових глибоких змін у житті країни. Щоб ми, нарешті, назавжди розпрощалися з радянським минулим. І щоб хоч наші діти та онуки пожили у нормальній країні нормальним життям.

Для цього потрібні абсолютно нові, європейські закони. Адже Євросоюз це не тільки чиєсь рішення про наш вступ. Це і насамперед, зовсім інші вимоги нас до самих себе. Давайте постараємося у досить зрозумілому вигляді пояснити нашу політичну систему.

Є три суб'єкти законодавчої ініціативи. Президент України, Кабінет Міністрів України та депутати Верховної Ради. Причому ухвалення та остаточне виправлення всіх законопроектів лежить саме на депутатах.

А звідки вони беруться, всі ці депутати? Конституцією країни визначено, що Верховна Рада складається з 450 депутатів. Є три виборчі системи. Розкриємо їх суть і негативні та позитивні сторони.

1. Мажоритарна система виборів. Територія країни поділяється на 450 виборчих округів із приблизно однаковою кількістю виборців. І з кордонами у суміжних територіальних утвореннях. Ця система хороша тим, що депутат начебто прив'язується до території. І має працювати на конкретних виборців. На їх запити та побажання. Але це паралельна робота із законодавчою діяльністю. А багато виборців хотіли б бачити її основною. Навіть на шкоду законодавчій роботі. На жаль, у нашому житті ще дуже багато несправедливості. А кожен громадянин хоче вирішити хоча б своє особисте питання у боротьбі з несправедливістю. Але головні мінуси не в цьому. Кожен депутат дуже швидко перетворюється на лобіста. Чиїхось чи своїх комерційних інтересів, політичних інтересів різних кланів у державі. Та й заробити на цьому. Якщо є такі можливості, з'являється і інтерес, прагнення стати таким лобістом з відповідним отриманням у більшості випадків непрозорої винагороди. А якщо є інтерес – виникає боротьба за мандат депутата. І ця боротьба більше грошова. Витрачають кандидати величезні гроші за те, щоб виграти вибори. Простий, але чесний, навіть шановний виборцями, які його знають, кандидат швидше за все програє вибори. Бо він не має грошей. На всю рекламу. На телебачення та радіо. На листівки та плакати. На своїх представників у виборчих комісіях. Не кажучи вже про «засівання гречкою» виборців, і тому подібне. Ну, немає у більшості громадян таких грошей. А деякі люди мають. Тому й перемагають гроші чесність та порядність. Я навмисно замовчу питання адміністративного ресурсу. Тобто, побажання та дії влади на користь якогось «свого кандидата». Так поступово переможцями у мажоритарних перегонах стали грошові мішки та люди, обласкані владою. Хоча й публіка у ВР стала доволі різношерстою.

2. Ось ця різношерстість депутатів мажоритарників породила пропорційну (партійну) систему виборів. Коли за мандати б'ються партії, котрі просувають під своїм брендом свій список депутатів. Виборець голосує за ту чи іншу партію голосує за її список. Часто не знаючи, хто в ньому і що являє собою. Основна мета партійної системи – просунути своїх людей, які далі голосуватимуть в інтересах, що диктує ця партія. При цьому часто місця у списках, особливо «прохідних» партій, банально продаються. Кандидат платить за своє місце у майбутньому парламенті. Іноді гроші летять на вітер, і він, як і вся партія загалом, або її більшість не проходять. Внесок партія пояснює просто: на передвиборчу кампанію. А депутат насамперед, потрапляючи до заповітного числа, робить що? Намагається всіма способами повернути витрачені гроші. Ну, а далі ще й собі заробити.

3. Та й є третя система – змішана, що представляє собою суміш першої і другої. З усіма їх вадами. Плодом усіх трьох сьогодні є майбутній лобізм інтересів. Хоча сама лобістська діяльність в українському законодавстві не визначена.

Більшість виборців справедливо лають депутатів у небажанні приймати необхідні та справедливі закони, за якими має жити країна. Важко їм у цьому заперечити.

У другій частині спробуємо визначити, що робиться і що потрібно зробити.