Чого хочемо? Зрозуміло, закінчення війни. Якомога швидше. Але не шляхом поступок агресору. Нашої перемоги хочемо. В якій не сумніваємось. Краху радянської системи хочемо. Щоб побудувати нову країну для наших дітей та онуків. Справедливого устрою держави для наших громадян хочемо.

А ось тут уже починаються проблеми. Хто все це робитиме? На Президента впала важка ноша. Ковід, війна. Але ж мають бути люди «біля». Які повинні дивитися вперед.

Натомість, іноді ми бачимо, що їх звільняють за конкретні негативні дії. А ось вони, ці люди довкола, вони за Президента, чи просто так, поруч опинилися? Заздалегідь готові у разі чого подалі відстрибнути. Нині кричать про допомогу нашим хлопцям на фронті. А потім вони цим хлопцям допоможуть, чи як завжди? Я особисто знаю гучні імена людей, які у того ж таки військового пенсіонера відібрали житло. Більше так не робитимуть?

Ну гаразд люди. Бог усіх розсудить. Друге питання. А коли почнуть? Реформи не роблять одного дня. І реформи це що? Що якийсь чиновник захоче, щоб йому зручніше було? Чи людям?

Немає навіть обговорення цих тем. Ну можливо під час війни недоречно вести в суспільстві гострі дискусії. А хоча б серед тих самих депутатів? І до речі щодо самих депутатів. А скільки їх буде? Чи буде парламентська більшість на допомогу Президенту у повоєнному реформуванні країни?

Скільки вже було: приходять до влади нові люди, і думають, що це на все життя. А потім приходять інші, старих – геть із пляжу. А самі думають так само. Набридла вже ця карусель.

А на словах все, зрозуміло, за все добре проти всього поганого.