Шість штирнаціть досвіта. Екпрес рушєє, а люди йєк мухариці бігают по вагону з дікім вопросом в очах – бо шос розкладка сідушок не відповідає тій схемі, йка в моніторі була намальована…
Попугай вальяжно зайняв любе свобідне місце, ібо суєта суєт йго нікогда не интирисувала. Будучи ніц не стеснітєльним, попугай при всіх достав свій девайс і начив йго накачувати. Ібо жіланіє виділитиси, зарісуватиси перед провідніцов з гульков прям пульсірувало в сознанії попугая. Шкода, шо пульсація бистро скінчиласи і попугай троха придрімав… Но провідніца не розтєраласи і з граціозністю карпатскої косулі «случайно» прищемила девайс попугая блокнотом. Попугай канєшно жеш не розтєрявси тоже і з криком «За дєвайс парву!» вибив вікно і вискочив в чисте поле.

А поле перейти – це вам не палку ковбаси зцюнькати…

Здибав на своє нещастя блудний попугай серед поля білого алєня, йкий якраз в тьоплі края манівцями тікав від правосуддя. Ну алєню свідєтєлєй лишати ніц не треба – пригвоздив попугая рогами до землі і вже збиравси зйїсти вже тоже посинівшого од страху попугая.

-Оленю, братику мій, я два рази твій потрєт в газеті цілював, не губи! – прохрипотів попугай.

Задумавси алєнь, мо дійсно най живе… тим більчє субота ниньки – нічьо робити ніззя, бо в тьоплих краях не поймут… Відпустив білий алєнь попугая з примовков шоби нікогда більчє не пив воду з крана.

А мораль цеї байки такова: не сотвори себі кумира, но і всіх алєнів мусиш поімьонно знати.