– Вже час, – бабуся закутала мене в кожушок, обв`язала шаликом і міцно обійняла, – У тебе все вийде.
Я, шестирічний, взяв її міцно за руку і ми рушили вдвох у темну зимову ніч. Сніг дзвінко рипів під ногами, а обличчя обпалював колючий морозний вітер. Небо було чисте і десь там із глибин Всесвіту на нас зацікавлено дивились зорі. Село наче полинуло у глуху непроглядну темінь, час від часу вибухаючи переривистим гавкотом й далекими нерозбірливими голосами.
– Ану, пшов! – гримнула бабуся в бік собаки, коли ми завернули у чиюсь хвіртку в кінці вулиці. Пес тихо заскавчав і для пристойності один раз глухо огризнувся. Проте вилазити із будки на мороз так і не зважився – ну його в баню тих відморожених людей. Бабуся впевнено постукала в двері хати і, підбадьорливо кивнувши, швидко заховалась за рогом. Я набрав в легені повітря та невмілим дитячим голосом почав:
«Бог предвічний народився!
Прийшов днесь із небес, щоб спасти люд свій весь,
І утішився! І утішився!...»
І раптом, хата всередині ожила. Почався якийсь рух, гамір, відкрились настіж двері й мене, як у казці, обдало яскравим світлом радісних облич. В цей момент я відчув, що є втіленням чогось надприродного та дуже важливого. Спів зміцнів й слова полились, неначе струмок. І навіть зорі на небі почали схвально перемигуватись.
«… Слава Богу, заспіваймо!
Честь Сину Божому, яко пану нашому,
Поклін віддаймо! Поклін віддаймо! Христос ся рождає!!!» – закінчив я дзвінко.
– Славімо Його! – пролунало у відповідь. А зорі захоплено плескали в долоні й вітали із першою в моєму житті Колядою…
Різдво. Чи бачили ви його насправді? Чи відчували його запах? Його містичний дух? Його глибинну суть та казкову велич? Чи були ви учасником цього предвічного таїнства, цієї всепоглинаючої вистави, калейдоскопа неймовірних, але таких близьких серцю сюжетів, учасником яких стає кожен. Особливо в дитинстві, коли ти з нетерпінням чекаєш отих самих різдвяних геродів із вертепом. Коли затамувавши подих спостерігаєш за тінями, що рухаються попід вікнами хати. Коли чуєш звук дзвіночків, рипіння снігу та малюєш в уяві чудних фантастичних істот. А потім раз, і подвір`я вибухає голосною колядкою, переодягненими колядниками та дивовижним для нас малих вертепним видовищем із царем, чортом та іншими героями класичного дійства, яких сьогодні вголос називати не дуже толерантно.
Здавалося б – і що тут такого дивного й чарівного? А все просто – описане вище відбувалось в часи дрімучого совка, коли по столах простих українців переможною ходою уже крокував салат олів`є та «ета гадасть ваша залівная риба». Коли зійшлись у смертельному двобої за дитячі душі старий комуняцький развратнік Дід Мороз і Святий Миколай Чудотворець, методично відтісняючи останнього все далі й далі на захід країни. Коли українські села якраз і стали останнім бастіоном збереження національних традицій та живим архівом національної пам`яті. Коли кожна вертепна хода сама по собі була викликом системі та могла, навіть, закінчитись трагічно для її учасників. Коли колядки були символом спротиву, а кутя – антидотом від отруйної комуністичної пошесті. Саме тому вертеп із колядою, як видовище, стали не лише даниною традиції, не лише якимсь архаїчним театральним дійством, а й тим стержнем, що об`єднував українців у їхньому тихому, але потужному спротиві нелюдським ідеологіям. Саме національні традиції та національна ідея, а не освітлені вулиці, асфальт чи сите пузо, стали тим, що зберегло нас, як народ. Бо ворог не дрімав, а цинічно й методично ламав національний код юних українців починаючи із дитсадків та шкіл.
… – Діти! – класна керівничка обвела нас, першокласників, гордовитим поглядом, – Тема нашої сьогоднішньої виховної години – релігія. Ви маєте знати, що ніякого Бога не існує. Що це все церковні забобони і пережитки минулого, від яких нас звільнила Велика Жовтнева Соціалістична Революція. Тому ви ні в якому разі не маєте ходити в церкву і відмічати церковні свята. Ще сам Володимир Ілліч Ленін говорив, що релігія – то є опіум для народу…
Ми слухали, затамувавши подих й повідкривавши роти. Бо ця безапеляційність просто заворожувала. Ми щиросердно вірили сказаному, адже це – вчителька! Беззаперечний авторитет. Вона знає про все на світі. Не те, що ті старі й несучасні дідусь із бабусею.
– Одного разу мій батько, – продовжувала вчителька, – прийшов до попа у піст. Зайшов до нього в хату, а той сидить і їсть сало. Батько зразу ж зрозумів, що усі попи тільки те й роблять, що експлуатують та обманюють простих трудящих людей. Тому й вся релігія – це брехня. І Бог теж є вигадкою попів.
Логіка подібних оповідок була для нас, малих та щирих дітлахів, настільки беззаперечною, що з часом похитнула всі основи світобудови. А найперше – віру у чесність батьків та довіру в сім`ях. Все було налаштовано так, щоб відірвати дітей від впливу родини і перетворити їх у слухняних та взаємозамінних гвинтиків. Зробити їх беззаперечно залежними від системи, що категорично не сприймала й напалмом винищувала усе, що не співпадало із совєцькими нормами та примітивною совєцькою ідентичністю. Саме ця система породила сучасних безідейних та байдужих денаціоналізованих совків, готових за шмат ковбаси та вуличне освітлення продати власну свободу та майбутнє своїх же дітей.
… Надворі стояв січень 1984-го. Нашого однокласника – безнадійного двійочника Івана – завели в клас наче арештанта. Крім класної керівнички до класу увійшов директор школи та іще кілька вчителів. Стало зрозуміло, що трапилась якась надзвичайна подія, тому всі швидко розсілись за партами й миттю затихли.
– Учні! Ваш однокласник, – директор школи вказав на похнюпленого Івана, що понуро стояв посеред класу, – скоїв ганебний вчинок. Вчора пізно ввечері на вулиці його затримала міліція. Уявляєте? Він ходив по хатам і… колядував! Це неприпустимо для гордого імені радянського учня. Ми маємо засудити цей вчинок, а Іван має пообіцяти перед колективом, що більше так не буде.
– Я більше так не буду, – ледь чутно мовив той і весь клас залився сміхом, радіючи чужому приниженню. Ми навіть не усвідомлювали, яка наруга над нашим світосприйняттям відбувається прямо в цей момент. І які цінності ламають через коліно у наших юних мізках. Вся ця сюрреалістична картина публічної обструкції однокласника виглядає неповною, якщо не знати, що йому в цей момент ще не виповнилось й восьми років і що в цій процедурі беруть участь кілька дорослих, плюс відсутні його батьки. Зараз це називається булінгом, а тоді це був цілком легальний процес безжального перевиховання тих, хто не вписувався в усталені шаблони.
А потім… «нова радість стала, яка не бувала – над вертепом звізда ясна у весь світ засіяла»: ідеологічно збанкрутілий Совок зненацька почало трусити і лихоманити під невимовним тягарем брехні та протиріч. Країна стара тріщати, як порепані п`яти оманських відпочиваючих, не лише по національним чи етнічним кордонам, але й по ціннісним та моральним орієнтирам, вивільняючи через ці шпарини вітер правди та енергію свободи й елементарної гідності.
І коли на Різдво у гості до нас прийшов татовий кум зі скрипкою – ми з моїм татом довго не думали. Наплювавши на прогнилу комуністичну владу та взявши в руки музичні інструменти, ми піснею та віншуванням стали руйнувати підвалини конаючої Імперії. Саме різдвяна колядка стала на кілька років нашою найпотужнішою ідеологічною зброєю. А нашими інструментами ідеологічної боротьби були не телевізор з інтернетом, а старий німецький баян Weltmeister 1960-х років і красуня-скрипка школи чеського майстра Якобуса Штайнера (Jacobus Stainer) 1765р. (до речі, на фото якраз саме вона). І грали ми на них, не повірите – пальцями. Це була потужна суміш музики, духу та нової давно не баченої енергії. Ми ходили вулицями міста та зустрічали не лише радісні обличчя, але й сльози літніх людей, які роками не чули такої коляди та навіть не сподівались до кінця життя побачити щось подібне.
«Просимо тя Царю, небесний Владарю, даруй літа щасливії сего дому Господарю!..» — виспівували ми, відмовляючись від будь-яких подарунків та грошей. Адже мета була – принести людям у дім Радість, Свято і Благу Вість про переродження світу, яке було вже не за горами. Тай усе наше дійство відбувалось практично заради двох останніх рядків нашої улюбленої колядки. І ці два рядки ми співали із особливим завзяттям:
«… Сего дому Господарю! Та ще й Господині!
Даруй Волю, Щастя й Долю нашій Неньці-Україні!»
На порозі стояло Різдво 1991-го року. Цікаво, що принесе нам цей рік?
Yaroslav Deneka