Останні публікації, в яких я піднімав питання легалізації «грального бізнесу», викликали до мене ряд питань, які задавалися у різний спосіб (у тому числі, у «приватних повідомленнях), та, мабуть, потребують відповідей та уточнень, які я вирішив об'єднати в одну публікацію для зручності.

Отже, почнемо з найпоширенішого питання.

1. То що, тепер легалізувати все, що раніше було заборонено?

Я не вважаю, що коректно проводити ототожнення „грального бізнесу“ та інших, заборонених у нас видів підприємницької дільності. Хоча б тому, що гральний бізнес вже був у нас тривалий час офіційно дозволений, і жодного „апокаліпсису“ тоді не було (хоча і були неприємні інциденти – але вони трапляються і зараз).

Гральний бізнес, хоча і не сприймався ніколи в нашому суспільстві як щось повністю позитивне, але і з дуже важкими моральними дилемами не пов'язаний.

Тому давайте не будемо кидати все до купи з суто маніпулятивних міркувань, а будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження.

Особисто я вважаю, що тоді, коли суспільство буде готове, то ми будемо зобов'язані провести дискусію щодо всіх болючих проблем, на які раніше закривали очі.

Але гральний бізнес існує зараз, і існує поза нормальним державним регулюванням, а отже і не приносить державі грошей. Це ненормально, і має бути змінено.

2. А як бути з ігроманами?

Автор чудово розуміє, що ігрова індустрія – це не щось, що не може нести з собою соціальних проблем. Але автор так само чудово розуміє, що той, хто хоче грати, той буде грати все одно. Знайде собі підпільне казино, або, зрештою, піде в якесь „інтернет-казино“.

Але все-таки у легальних закладах можливість хоч якось обмежувати небезпеку шкідливої залежності все ж існує. Наприклад, у деяких країнах допуск до казино людини, яка офіційно визнана залежною, означитиме для казино великі фінансові втрати.

Я вважаю, що вирішувати соціальні проблеми за допомогою „метода страуса“ — просто неможливо.

Є люди, які хочуть грати. Вони будуть грати. Якщо держава їм це заборонить – вони будуть грати поза державним контролем. Це нічого доброго не принесе ні їм, ні державі.

Адже там, де є високі доходи, і там, де немає держави, там виникають чудові умови для появи мафії.

І я думаю, що погана держава в ігровому бізнесі все ж трохи краща за „добру“ мафію (хоча в українських реаліях не завжди їх легко розмежувати).

3. То що тепер, на кожному кроці рекламувати казино?

Завданням державного регулювання ігорного бізнесу, на відміну від інших сфер економіки, є не стимулювання його розвитку, а задоволення мінімального попиту громадян на гру шляхом дозволу ігор на гроші в обмеженому обсязі (і суворо контрольованому державою).

Тому найбільш оптимальною моделлю організації азартного бізнесу є обмежена конкуренція у вигляді ліцензування певного виду азартних ігор.

Незалежно від того, які законодавчі зміни передбачається прийняти для легалізації ігрового ринку, у них повинні знайти відображення основні принципи організації азартних ігор у Європі.

До них належать: тверде обмеження ринку, посилений державний контроль і, звичайно, використання доходів від проведення азартних ігор на соціально значимі цілі.

В Україні (в сьогоднішній складній ситуації) такими програмами можуть бути фінансування армії або допомога переселенцям.

І так, рекламувати це все не можна так само, як труси або мобілки — на кожному кроці. Власне, задача держави, повторюсь, контролювати задоволення попиту, а не стимулювати його. Стимулювати тут якраз нічого не треба.

4. …і на кожному кроці відкривати казино?

Працювати на ринку „гральних послуг“ (зокрема, лотерей) повинні великі оператори.

Це спрощує контроль за діяльністю ринку, підвищує фінансову надійність і дисципліну, обмежує конкуренцію (щоб не створювалися „продукти“ масового споживання, що викликають високу залежність).

Щоб це забезпечити, потрібно ввести високу плату за вхідний квиток у бізнес. Платна ліцензія — самий надійний спосіб контролю, адже він не допускає ухиляння від сплати податків.

Ти спершу платиш – а вже потім заробляєш.

Крім того, платна ліцензія з високою вартістю — надійний спосіб обмеження конкуренції. Власне, тут якраз суспільству конкуренція не потрібна. Нам не потрібні „акційні лотереї“ та інші форми стимулювання ігроманії.

Ліцензія на лотереї, приміром , цілком може коштувати 200 млн. гривень на рік, при обороті ринку в 12.4 млрд. гривень сумарного доходу лотерей в 2013 році.

Щодо казино, то тут нормальною є світова практика дозволів їх роботи лише у спеціальних місцях, віддалених від великих населених пунктів, куди досить зрідка будуть їздити заможні люди (а не студенти під час перерв між парами).

5. То що тепер, приймати нові закони? Скільки на це піде часу? Мабуть, за нинішніх умов роботи парламенту – це нереально?

Глобально – так, але дещо можна зробити вже зараз. Наприклад, нарешті, впровадити нові умови ліцензування лотерей, переліцензувати операторів, зібрати з них гроші та викинути з ринку російських операторів, яких „завів“ в Україну Янукович.

Про це я вже писав раніше.