Коли в Україні починають говорити про свободу совісті, дуже швидко знаходяться ті, хто намагається підмінити поняття. Будь-які дії держави щодо осіб, які можуть працювати в інтересах країни-агресора, одразу подаються як нібито «утиски віруючих». Проте факти свідчать про зовсім інше.
Від початку повномасштабного вторгнення Служба безпеки України відкрила 174 кримінальні провадження щодо священнослужителів УПЦ МП. У 31 справі вже ухвалено обвинувальні вироки. Це вже не питання міжконфесійної полеміки. Це питання державної безпеки.
Росія роками використовувала релігійний фактор як один із інструментів свого впливу. Після окупації Криму окремі єпископи УПЦ МП фактично та юридично визнали півострів частиною росії. Такі рішення не виникають випадково — вони є складовою багаторічної політики кремля із формування лояльної агентурної мережі.
Саме тому варто чітко розділяти два поняття: свободу віросповідання та діяльність структур, які можуть використовуватися державою-агресором для реалізації власних інтересів.
Україна принципово відрізняється від росії.
Конституція гарантує свободу світогляду і віросповідання, а релігійний плюралізм став одним із фундаментів української демократії. Саме ця свобода робить нашу державу несхожою на авторитарну модель, де влада визначає, кому можна вірити, а кому — ні.
Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський неодноразово наголошував:
«Там, куди приходить росія і московський патріархат, закінчується свобода совісті і вільне волевиявлення людини.»
Історія лише підтверджує ці слова.
Одними з перших жертв російської політики стали Свідки Єгови. Їхня діяльність була заборонена, а віруючі почали зазнавати переслідувань.
Один із потерпілих згадував:
«Мене били електричним струмом, били по ребрах і тулубу. На голову натягнули поліетиленовий пакет, через що я почав задихатися.»
Це і є реальна ціна «традиційних цінностей» у виконанні російської державної машини.
Не менш показовою є позиція патріарха Кирила, який відкрито благословляє війну та заявляє, що загибель на фронті гарантує людині Царство Боже. Фактично релігійна риторика використовується для виправдання збройної агресії.
Віктор Єленський звертає увагу ще на одну закономірність:
«Саме із заборони Свідків Єгови почали і гітлер, і путін у Криму.»
Тому особливо насторожує, коли подібні підходи починають популяризувати вже всередині України.
Директорка ЦЕПД та головна редакторка порталу «Вільне слово» Ірина Кременовська публічно критикує українських релігієзнавців — Людмилу Филипович, Віктора Єленського, Олександра Сагана та Анатолія Колодного. Вона ставить під сумнів сам принцип релігійної свободи та виступає проти діяльності окремих релігійних громад, які законно функціонують в Україні.
Варто нагадати, що всі названі нею науковці — авторитетні українські фахівці, які багато років досліджують питання свободи совісті, міжконфесійних відносин та державно-церковної політики.
Не менш промовистим є інший факт. У своїх матеріалах Кременовська посилалася на Нівєєва — члена російської організації РАЦИРС, відомого антиукраїнськими публікаціями.
Зокрема, він просував тезу про існування в Україні нібито «двох народів» і пов'язував українське православ'я виключно з російською православною церквою. Подібні твердження багато років використовуються російською пропагандою як інструмент розколу українського суспільства.
Саме тому сьогодні надзвичайно важливо не підміняти поняття. Захист держави від агентури не означає боротьбу з релігією. Навпаки, саме демократична Україна забезпечує свободу совісті для всіх законних релігійних громад.
Парадокс полягає в тому, що ті, хто найчастіше говорить про «утиски свободи віросповідання», нерідко відтворюють риторику країни, де цієї свободи фактично не існує.
Усі наведені у статті факти базуються на відкритих джерелах, офіційних документах, публічних виступах та журналістських розслідуваннях. В умовах триваючої гібридної агресії рф будь-яка діяльність, що може сприяти реалізації інтересів держави-агресора, потребує належної правової оцінки та перевірки компетентними органами.