Більшість росіян війна не відпускає. Їх не відпускає війна, до якої вони взагалі не причетні, ніколи не знали про неї нічого реальніше, ніж радянська пропаганда, але натягують на себе ту війну за будь-якої нагоди немов такий собі костюм «супергероя» у вигляді розцяцькованої футболки з надписом «Россія», виготовлену в Китаї північнокорейськими нелегалами.

Саме ця «війна» у них всередині настільки міцно засіла, бо їм здається, що до неї можна легко дотягнутися і помацати: не тільки в музей сходити, а особисто на власне пузо напнути пошиті в тому ж Китаї гімнастьорку, пєлотку та галіхвє, і не тільки собі, а ще й на всю родину, включно з немовлятами.

А ще зробити картонного танчіка, начепити пантрєт якогось вєтєрана на дрючок, припиздячити до Лади Каліни чи японського джипа з правим кермом картонного ствола ніби від танку та написати «на Бєрлін», і взагалі додавати собі особистої ваги в інший спосіб за рахунок уміло облаштованої кимось штучної реальності, яка практично не має стосунку до того планетарного жаху, який відбувався з 1939 по 1946 рік.

Більшість совків, ядром яких сьогодні внаслідок об'єктивних обставин стали саме росіяни, традиційно вихована мати всередині себе війну, якою заповнює пустоти, вімиті радянським минулим на тих місцях, де колись був смисл існування (і величезна кількість українців в цьому сенсі теж не вийняток).

Совок буде цю війну захищати, бо без цієї війни... ні, не «за намі Москва».

Без радянсько-стереотипної «війни» там пустота. Без цієї роздутої до гротескних масштабів «війни» більшість росіян бояться побачити навколо себе незрозумілий сірий простір без жодного знайомого орієнтиру для самоповаги.

Війна в їх уяві — це не кровопролиття, біль, каліцтво, зламані долі, втрачені життя, лайно та гній, кинуті трупи по лісах.

В їх скаліченій уяві та і будь-яка майбутня війна, до якої, як їм здається, вони вже готові, це «урря в атаку!», георгіївські стрічки, Сталін, парад, Путін-красавчік, встанєм с калєн, горілка та погрози всьому світові і прокльони будь-кому, хто висловлює хоч трохи інакший погляд на ті події.

Це помпезні меморіали з полірованого граніту з «вічним вогнем» з газового краніка, де вважається правильним ритуально зігнутися, аби бути «своїм».

Тоді як для небагатьох свідків тієї війни, що ще живуть, пам'ять про неї тиха та невимовно моторошна. Ця пам'ять безсоромна, відшліфована холодним піском та оголена, як людські кістки, які Дніпро ще десятиліттями після капітуляції Німеччини обережно і тихо викладав на власні береги нижче по течії біля сумнозвісного та ганебного Букринського платцдарму. Кістки сотень тисяч молодих необстріляних парубків, пущених на убій в лоб під німецькі кулемети Жуковим та йому подібними м'ясниками. Бо наближалося якесь кончене радянське свято, і під олів'є вождю треба було за будь-яку ціну підкласти Київ.

Кістки, які навіть темна глибина, ширина та потужна течія Дніпра виявилися не спроможними в собі утримати.

Війна — останній реальний механізм, що об'єднує Росію. Останній «брендбук» символів, ідей, мотивацій, смислів існування. Останній дірявий надувний матрац, в якому залишилося трохи повітря щоб триматися на поверхні, і який панічно надувають чим можуть. Війна — остання рятівна мотузка, яка утримує купу радянського хламу від остаточного розпаду.

Наша місія до тої мотузки покласти поруч мило. Мовчки. І відійти.